Оповіді визволителя - страница 74

Тепер найголовніше: член Центрального Комітету, який відповідав за легку промисловість і торгівлю, також права не мав приймати рішення такої важливості. І член Політбюро, який направляв і контролював роботу цього члена ЦК, також такого права не мав. Скажу більше: сам Генеральний секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу товариш Андропов Юрій Володимирович рішення такої важливості самостійно приймати не насмілювався. Аби зайвого клопоту на себе не брати. Ось збереться Політбюро, тоді всі разом і вирішимо, по-братерськи розділивши відповідальність.

У Політбюро вирішувалися взагалі всі питання. Викривати товариша Сталіна чи звеличувати? Вводити війська в Афган чи виводити? Робити бомби з урану чи з плутонію? Посилати в космос людину чи собаку? Перегороджувати Ангару чи Єнісей? Робити цвяхи чи болти? А скільки і яких? Купувати зерно в Канаді чи в Австралії? Годувати тим зерном В’єтнам чи Кубу, Анголу чи Нікарагуа? Коли годувати і тих, і інших, та й ще цілу ораву нахлібників, то за якими нормами? Поставити на чолі Угорщини товариша Імре Надя чи замочити його в сортирі? Приймати на озброєння Су-25 чи Іл-102? Розгорнути навколо Москви армію ППО чи цілий округ? Озброїти її комплексами С-75 чи С-200? А якщо обома, то в яких кількостях? А кого командувачем поставити? А яке йому звання присвоїти?

З усіх питань — до Політбюро. Включаючи ціни на трамвайні квитки, шкарпетки і шапки, ковдри та подушки, чайники і презервативи.

Відбувалося це через те, що кожен начальник в соціалістичному суспільстві прагнув відповідальністю себе не обтяжувати, перекладаючи її на плечі вищих. З одного боку, товариші в Політбюро підгрібали всю владу під себе. З іншого боку, все нижчі вожді відповідальність за прийняття рішень з почуттям глибокого задоволення з себе знімали, перепихуючи її все вище і вище. Проте й там, на самому верху, спритні вожді на себе відповідальність персональну брати не поспішали. Під повідомленнями про епохальні рішення про зниження цін на «деякі види пальто», як і під рештою всіх повідомлень подібного роду, підписи членів Політбюро відсутні.

Тобто: вирішував безликий орган, але ніхто конкретно за це не відповідав.

Досить цікаво, що повідомляли нам не всі рішення Політбюро, а тільки деякі. І тільки хороші. Про зниження цін на вовняні хустки — в правому верхньому кутку. А до зими підвищення цін на ті ж хустки немов відбувалося самою собою, без втручання Політбюро. Принаймні, нам про це не доповідали.

4

Після того, як був збитий південнокорейський лайнер, всі, хто був здатний мислити самостійно, раптом чітко зрозуміли: Радянський Союз скоро завалиться.

Тим, на чиїй пам’яті все це відбувалося, пояснювати нічого не потрібно. А у молодого покоління можуть виникнути питання: чи ж є хоч якийсь зв’язок між збитим у вересні 1983 р. південнокорейським лайнером і крахом Радянського Союзу в серпні 1991 року? І який стосунок до краху Радянського Союзу мало зниження цін на минулорічні хутряні коміри? Чи є тут хоч якийсь зв’язок?

Є зв’язок! Найпряміший.

1 вересня 1983 Радянська Армія, знищуючи порушника в повітряному просторі своєї країни, діяла абсолютно правильно! Однак у владі Радянського Союзу відбувався постійний, жорстокий і невблаганний негативний відбір. З кожним разом на чолі держави опинявся все більш і більш нікчемний і боягузливий вождь. Дійшло до того, що в листопаді 1982 року Генеральним секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу став якийсь Андропов Юрій Володимирович. За дурість і боягузтво його зневажали всі, навіть чекісти, з струнких рядів яких він походив.

У 1979 році Андропов, ще будучи головою КДБ СРСР, стояв на чолі групи членів Політбюро, які наполягли на введенні військ Радянської Армії до Афганістану. Щоб на таке зважитися, особливої хоробрості не потрібно було. І розуму також. Ось і зважилися. У відповідь народ Афганістану, спочатку неохоче і невпевнено, взявся за зброю. І вже більше ніколи її з рук не випускав. Афган розпався на безліч областей, контрольованих польовими командирами, які воювали не тільки проти радянських визволителів, а й між собою.

От тільки кожному дрібному вождеві необхідно було годувати своє військо. Гроші потрібні. Великі гроші. Вихід був знайдений. На просторах Афгану раптом маковим квітом буйно розквітло виробництво наркоти. Щоб наркоту збувати, потрібно розгорнути торгову мережу, метастази якої проникли до багатьох країн, перш за все — до Радянського Союзу. Це в свою чергу потягнуло за собою підкуп прикордонників, митників, великих партійних начальників. Процес пішов.

Затяжна війна без будь-якої надії на перемогу мала безліч наслідків, і всі вони були негативними — перш за все, для Радянського Союзу. Війна зірвала людські маси з величезних територій Афганістану і жбурнула в табори біженців до сусідніх країн. Ці табори незабаром стали розсадниками міжнародного тероризму, замішаного на релігійному фанатизмі самого крайнього спрямування. Зараза ця розповзлася сусідніми країнами і усім світом.

А тим часом товариш Андропов впевнено розчищав шлях до трону. Дорвавшись до верховної влади, він розгорнув по всій країні боротьбу за трудову дисципліну. За його наказом міліція, а також особи в цивільному з Луб’янського відомства і їхні добровільні помічники, в народі іменовані стукачами, в робочий час влаштовували облави в кінотеатрах, лазнях, магазинах, на ринках і просто на вулицях. Зупиняли чоловіків і жінок, вимагали документи і пояснення, чому вони не на роботі. Своїм тупим поліцейським мозком товариш Андропов не зміг втямити, що людину можна ланцюгами прикувати до самоскида чи до бульдозера, до верстата чи підйомного крана, можна під конвоєм водити до сортиру і під конвоєм повертати на робоче місце, проте змусити людину продуктивно працювати неможливо, коли немає у неї стимулів, коли немає інтересу і резону працювати наполегливо і цілеспрямовано.