ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 16

Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:

— А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?

Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:

— Ну, як, Мундзьо вже має пару?

— Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию.

Більше нікуди не піду,— відповів їй брат.

— Я дам тобі морг поля і корову,— обіцяла Ванда.

Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.

Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:

— Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути... Завтра підемо до п'ятої, а потім до шостої...

Господар і господиня аж поблідли.

— Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!..— крикнув старий мазур.

— Не гнівайтеся, господарю,— почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову.— То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип'є, то ще не таке може наговорити.

Мазур втихомирився.

Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьола вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:

— Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!

— Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає,—сказала молода.

— Най собі чекає. Мені що до того?

Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.

Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.

ПРО ХИТРОГО ГУЦУЛА

Жив собі колись один гуцул. Багато років служив у цісарськім війську, але нічого доброго він там не навчився, бо ніколи не був при шкряббараболі, а все лише на шваромлінії. Зате умів файно догори підкручувати вуса і підмальовувати їх шварцем. За це його називали гуцулом-штрамакою.

Коли постарів трохи, цісар дав йому за службу порожню жовнірську торбу й випустив за браму.

«Бодай тебе шляг трафив, вельможний цісарю!» — подумав гуцул і пішов до Коломиї. Подивився там на Коломию й — гайда у свої гори. Пожив день, посидів другий, а на зуба нема що покласти. Щоб не пропасти з біди, взяв дубельтівку, наклав куль у тобівку й пішов на полювання. Ходить неборака горами-лісами і все — бабах та бабах... Вистріляв усі кулі, а не застрелив і ворони.

«Що маю робити? — подумав собі гірко.— Піду найматися до пана, бо голод то є псові брат».

Іде сумний стежкою, коли глип, а перед ним ведмідь з дикою свинею. Гуцул перепудився. Хапнув дубельтівку, помацав тобівку, але там — як у нього в животі. Аби не стати полоненим у якогось звіра, видряпався жваво на смереку.

Ведмедисько відав, що до чого, й каже:

— Ми звідси не підемо, доки ти не злізеш. Я тебе навчу, як маєш ходити з дубельтівкою в ліс! — І до дикої свині: — Сідаймо, кумо, тутечки!

Сидить ведмідь з кумою під смерекою і ані руш із місця. Минула година, дві, три... Сонце вже на сажень від заходу, гуцулові-штрамаці затерпли ноги й руки, а черево кричить, що горло повісилось. Та він, перейшов усю Боснію та Герцеговину, в Адріятиці онучі прав, під Стамбулом турка бив, а тут, ади, від страху перед якимось не-стриженим ведмедем на дереві сидить! Треба щось штудерувати, бо чиста пропаденція.

Гуцул-штрамака нахилився із смереки й каже до ведмедя:

— Мой, ти, вуйку! Ти такий статечний ґазда на всі гори, маєш тисячу пасік, а вибрав собі за любаску якусь невмивану свиню... Таж її голосочком чортів можна пужати, а рийкою помиї хлебтати. Не файно, бре!

— А тобі що до того? — пробурмотів ведмідь.

— Та нічого. Але ж бо ти ганьбиш свій шляхетний рід. Завтра піду до твоєї жінки-ведмедихи і розповім їй, як ти по лісі шпацирував з ніхтолицею свинею. Жінка тобі кожуха полатає і на голові баняка розіб'є. Накарбуй собі оце на носі.

Ведмідь дуже напудився:

— Та я, бігме, нічого не маю з цією свинею. Вона мені байдужа, як отой гнилий пеньок. Моя ведмедиха — файніша молодичка. Я її не проміняю на свиняче рило...

— А чому ти шпацирував з нею?

— Та сидів-им собі у малині, а вона підпантрувала і прибігла: «Меду хочу, куме!»

— Ох, ти, брехуне! — крикнула дика свиня.— Нащо чоловікові диму в очі пускаєш? Ти сам підліз до мене, коли-м у городі мандибурку рила. Хіба не ти просив, аби-м зготовила колоченої мандибурки з квасним огірком, бо, ади, в тебе ледача жінка. Уміє лише мед лизати і на сонці грітися. На мандибурці ти казав, що я файна й жвава, як синичка, а перед чужим чоловіком псів на мене вішаєш?

Дика свиня схопила ведмедя за горлянку й притиснула його до смереки. Він тут-туй мав випустити духа, але встиг гепнути її кулаком по голові. Свиня впала в корчі і більше не встала.

Гуцул-штрамака сказав ведмедеві:

— Думаєш, вуйку, що ти уже чистий? Як не принесеш до моєї хати велику бочку меду, то я піду до ведмедихи і все розкажу.

— Не журися, чоловіче,— бурмотів ведмідь.— Все буде так, як хочеш...— І ведмідь кинувся у нетрі.

Гуцул закинув на плечі свиню й подався додому. Коло хати його вже чекала велика бочка травневого меду. Він їв м'ясо, попивав мед і ходив на полювання.

І на цьому кінчається казочка.

ЯК БАГАЧ ЦВІРІНЬКАВ

Жив собі песик на подвір'ї одного бідного ґазди. Жив дуже зле. Ґазда його не годував, бо сам не мав що їсти. Песик цілими днями скавулів під дверима. Думав, що тим набридне і хтось йому кине кавалок кулеші. Але де там, ґазда ніби оглух! Зате озвався горобець.

— Чого це ти, песику, весь час — дзяв та дзяв?