ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 20

— Раз, два... Три!

Пани так влупили одне одного по носі, що панові дзяма з носа потекла, а пані в очах свічки засвітилися. У пана ніс зробився, як огірок, а в пані — як паляниця.

— Гов, досить! Уже маєте такі носи, як треба. Коли приїдемо до скелі, то ще раз повторимо,— говорив Василь.

Сіли на фіру. Наймит вйокнув, коні знову рушили. їхали якийсь тиждень і нарешті стали на самій границі. Там була якась скеля.

— Ади — вона! — крикнув Василь.— Ану приготуйте свої тачівки.

Ті знову почали лупити одне одного по носах.

— Гов! — нарешті зупинив їх наймит. — Біжіть тепер до скелі, станьте з двох боків і гатіть носами з усіх сил.

Пан і пані так бігли до тієї скелі, що аж язики повивалювали. Стали з двох боків і — луп-луп-луп носами до скелі.

Нічого їм не сипалося звідти.

— Сильніше! — крикнув Василь.— Бийте раз по разу — мусить вам випасти якийсь крейцар!

Раптом з корчів вилізли три жовніри.

— Ади, контрабандисти!

Жовніри зловили пана й паню, зв'язали їм руки і повели по той бік границі.

Тягниверітка сів на фіру і повернувся у село. Там знайшов собі дівчину, оженився і жив собі до самої смерті. А пан зі своєю панею пропали десь у світі, як пес на ярмарку.

ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі бідний чоловік, що мав три доньки — Марійку, Ганнусю, і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти. Дівчата вдались дуже вродливі — як три корчики квітучої калини.

Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на дорозі просто їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок.

— Добридень, ґаздо! Гризеш пісну нивку?

— Гризу, паночку.

— І твої доньки все життя будуть отак гризти?

— Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину.

— А я знаю,— хвалиться панок.— У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене.

Чоловік здивувався:

— А ви хто такий?

— Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю.

Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки.

— Ну, то що, Марійко, підеш за панича?

Марійка глипнула на Ольдеквіта — файний, з блакитними очима і чорною чуприною.

— Піду, тату.

Тоді старий каже:

— У неділю справимо весілля.

— Е, ні, весілля буде в моєму палаці,-— заперечив пан.— Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною. Чоловік подумав і погодився.

— Ходи, Марійко,— сказав панич дівчині.— Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході.

Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала.

Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку.

Настало знову сапання. Ґазда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт.

— Добридень! — каже.— Що, далі гризете своє полечко?

— Та гриземо... Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка? Чому не приходить?

— Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй.

Ганнуся аж підскочила:

— Я поїду, тату! Марійці самій сумно. Побавлю дитину і їй весело буде. Приїду й розповім вам, як вона ґаздує.

Чоловік дав згоду.

Ганнуся сіла в бричку коло Ольдеквіта і поїхала.

Минув не тиждень, а вже цілий рік. Про Марійку і Ганнусю ніхто нічого не чув — гейби каменем у воду впали.

Настало знову літо. Чоловік вийшов у поле сапати мандибурку з наймолодшою донькою Василинкою.

З лісу й цього разу над'їхав Ольдеквіт.

— Добридень! —каже.— Що, гризете досі бідну землю?

— А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так довго не вертається додому?

— Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся трохи заслабла й просила, аби Василинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому.

— Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене.

— То їдь, але вертайся за три дні.

— Добре, тату.

Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка піднялася вгору і полетіла, наче птах. Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам'яного замка, що стояв на горі. Величезна брама перед нею отворилася сама.

Василина скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у замку, не було живої душі. На даху тільки каркали ворони.

Василинка напудилася.

— Де мої сестри?

А Ольдеквіт гейби крізь землю провалився разом з бричкою й кіньми.

Дівчина почала бігати похмурими коридорами, заглядала у темні кімнати.

— Марійко! Ганнусю!

Ніхто не озивався.

Сіла собі на холодний камінь і ревно заплакала. Довго текли з очей гарячі сльози. Нараз перед нею з'явилася бабка, стара-престара.

— Чого ти плачеш, дівчино?

— Як мені не плакати, коли Ольдеквіт привіз мене до сестер, а їх ніде не видно. Він кудись утік, а я лишилася сама на студенім камені. Що маю робити?

— Сестер своїх не скоро побачиш. Ольдеквіт — великий кат. Він їх мучить у чорних пивницях. І тебе таке чекає.

— Ні, бабко, я втечу!

— Звідси ніхто не втече, бо залізна брама під золотим ключем.