ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 36
Фурман цьвохнув коней батогом і так помчав, що тільки дим і нитка за ним.
Довго тікали. Добралися до темного лісу і стали. Пан витягнув дитину з-під одежі, дав фурманові й каже:
— Поклади її під отого дуплавого дуба. Бог пришле якогось голодного вовка, і той буде знати, що робити.
Фурман зробив так, як сказав пан. Потім сіли на бричку й поїхали, не оглядаючись.
Хлопчик проспався під дубом і захотів їсти. Та їсти ніхто не давав. Він почав кричати: ве-е, ве-е, ве-е!
Недалеко від того місця була широка полонина, де вівчарі пасли овець. Вони почули крик немовляти, покинули овець і побігли до дуплавого дуба.
— Ади, який соловей!
Вівчарі взяли хлопчика до колиби, напоїли молоком і назвали Найдою. Порадилися і залишили хлопчика у себе.
Найда ріс, як з води. Був файний і веселий. Коли йому минуло десять років, до вівчарів приїхав панисько:
— Чи не продали б ви мені десять найкращих баранів?
— Можемо продати,— відповів старший вівчар. І наказав хлопчині: — Гей, Найдо, приведи панові найкращих баранів.
— Що за ім'я — Найда? — спитав пан.
Вівчар відповів:
— Тому десять років ми його знайшли під дуплавим дубом. Хтось покинув дитину вовкам на поживу. Ми взяли до себе й вигодували.
Панисько побілів, як овечий сир. Здогадався, що це та дитина, яку він украв у бідного ґазди. Медовими устами, підлесливими словами став просити:
— Люди добрі, пустіть цього хлопчика до мене. Він виросте в розкошах, чоловіком стане.
Вівчарі любили Найду і тому довго радилися. Нарешті відпустили його з паном, хоч великий жаль мали за ним.
У лісі пан і фурман збили з дощок скриню. Коли вони приїхали до широкої ріки, засунули Найду в скриню і скинули з моста.
За паниськом тільки закурилося.
Довго пливла рікою скриня з хлопчиком. Через якийсь час допливла до млина, загатила жолоб, по якому йшла вода до лотоків. Колесо перестало крутитися, а камінь не став молоти муку.Мельник розсердився і крикнув:
— Який дідько загатив воду?
Вибіг на берег і побачив скриню. Покликав людей, які йому допомогли витягнути паку. Підважили дошки й перепудилися: там сидів гарний-прегарний хлопчик.
Найда виліз, випростався і розповів мельникові, хто він такий і як потрапив у дощану скриню.
— Залишайся в мене. У млині потрібні помічники. Називатиму тебе Водопливом.
І ще десять років прожив Найда-Водоплив. Став такий годний парубок, що любо було дивитися на нього. Навчився муку молоти і так спритно все робив, що старий мельник полюбив його, як свого сина.
Одної днини приїхав до млина панисько. Якраз у ту хвилину, коли розмовляв з мельником, з колеса злетів пас. Мельник гукнув:
— Гей, Водопливе, натягни паса!
— Що це за ім'я — Водоплив?—поцікавився панисько.
Мельник розказав про те, як десять років тому хлопчина приплив у паці до лотоків і як його врятували.
Лице дідича побіліло, як питльована мука. Почав думати, що має робити, аби легіня не було на світі. Сказав мельникові:
— Пусти Водоплива, най віднесе моїй пані цидулку, що я зараз напишу. Вона передасть гроші на мливо, бо я забув узяти.
— Най іде,— погодився мельник.
Панисько написав цидулку, дав парубкові й каже:
— Не показуй нікому, бо тебе уб'ють. Скажи пані, що я приїду через п'ять днів.
— Добре, пане.
Водоплив поклав цидулку в капелюх і вирушив у дорогу. Ішов лісами, нетрями, долинами, горбами. Стомився й зголоднів. У лісі побачив хатину, в якій жив мудрий чоловік. Пішов туди й каже:
— Добрий вечір! Пустіть мене переночувати.
— А ти хто будеш і куди манджаєш? — спитав мудрець.
— Я — Водоплив. Несу пайовій пані цидулку в капелюсі.
— Що в ній написано?
— Не знаю, бо не вмію читати,
— Ану дай, я прочитаю.
— Не можна. Пан не веліли.
Коли Водоплив заснув, мудрець вийняв з капелюха цидулку. Там було написано:
«Жінко, цей парубок є той самий, що хоче бути нашим зятем. Як тільки прочитаєш цидулку, то скажи слугам, що він є великий злодій, який прийшов обкрасти наш маєток. Най його вб'ють. Коли повернуся, заплачу їм файні гроші».
Мудрець зрозумів, що Водоплива треба рятувати від смерті. Взяв кавалок паперу і написав до знаку так, як писав пан:
«Це той парубок, про якого ми говорили. Буде нам добрим зятем. Як тільки прочитаєш мою цидулку, роби скоро весілля. Коли повернуся, аби все було, як у людей».
Мудрець засунув свою цидулку Водопливові в капелюх. Парубок прокинувся, подякував доброму чоловікові й пішов до панського палацу.
Пані прочитала цидулку і почала готувати весілля. Всюди рух, біганина, колотнеча—на завтра весілля! Водоплива помили, одягли в панську одежу. Прийшли музики й заграли так файно, що все село зібралося перед панською брамою. Молодий був, як місяць уповні, молода — як та зірничка. Вони полюбили одне одного.
Після весілля Водоплив устав зранку й почав ґаздувати. Робив усе, що треба було, співав і жартував. Наймити були дуже задоволені, що мають такого господаря.
Паниськові уже по дорозі люди розповіли, який добрий його зять. Коли прийшов додому, пані сказала:
— Йой, такого золотого зятя, відай, ніхто не має. Ти добре зробив, що написав цидулку.
— Дай її сюди! — відповів сердито пан.
Він прочитав і все зрозумів, але не сказав більше ні півслова. Почав думати, як має позбутися зятя.
Водоплив поскаржився дружині, що пан не хоче його знати.
— Будьмо обачні, чоловіче,— відповіла жінка.
Панисько зібрав найвірніших слуг і мовив до них:
— Не можу дивитися на Водоплива у своїм палаці. Викопайте глибочезну яму перед порогом. Коли він ітиме вдосвіта до худоби, то впаде у неї. Ви прикидайте його швидко глиною. Водоплив буде проситися, казатиме, що є вашим паном, але ви не вірте — кидайте йому на голову якомога більше глини.
