ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 46
— На, маєш хліб. Давай скоро душу, бо не маю часу.
Гуцул поніс мішок між дітей, а з-під лавиці взяв торбу з горобцем і каже:
— Душа спить. Розв'яжеш тоді, коли будеш далеко від моєї хати.
Ціла зграя чортів чекала в лісі коло розпаленої ватри. Нечисті хотіли потішитися людською душею. Антипко приніс під пахвою торбу і сказав:
— Я витрясу зараз між вас людську душу. Будьте пильні, аби не втекла.
Дідьки притулилися один до одного і простягли до торби руки. Як лише Антипко її розв'язав, горобець — фурк з торби й полетів. Сів собі на дерево і почав цвірінькати. Чорти аж роти пороззявляли. Потім кинулись ловити. Але горобець теж не є дурний. Він заліз борзенько у старе дупло і — анічичирк. Чорти лазили по усіх деревах, доки не повпрівали.
Стали раду радити, як душу зловити. А між ними був один дурнуватий чорт. Як щось, бувало, скаже, то нема що на трісочку взяти. От він і сказав:
— Я видів, як ота душа полетіла до неба. Там її шукаймо.
— Чорти зірвалися з місця і — гайда громадою до неба. Влетіли просто до канцелярії. Святий Петро сидів за столом і рахував гроші, які взяв від одної великої пані, що відкупилася від пекла. Він згорнув гроші в куферок, сів собі на нього й питає чортів:
— Що скажете?
— Сюди залетіла одна душа, яку ми купили. Віддай її по-доброму!
— Сюди ніхто не залітав! Дайте спокою, бо покроплю вас свяченою водою,— мовив святий Петро.
Чорти заверещали:
— А ти нас не пужай! Ану отвори куферок, най видимо, що у ньому є.
— Там святі речі.
— Там наша душа! Отвори, бо ми самі отворимо! Що було робити з напасниками? Взяв Петро та й отворив.
— О-о! Звідки маєш золото? — спитали чорти.
— Дала мені розпусниця-пані, аби не шкварчала у вашому пеклі.
Найстарший чорт аж почорнів зі злості:
— Нащо закон толочиш? Ану, парубки, заберіть у нього все до крейцара.
Дідьки так і зробили. Потім перевернули увесь рай догори ногами, але душі не знайшли.
Дурнуватий чорт сказав:
— Гайда зробимо Петрові одно свинство, аби нас пам'ятав. Загулім Смерть кудись у темний ліс і там її сховаймо. Тоді побачите, як буде кукурікати Петро перед нами.
Антипко пішов до Смерті й сказав:
— Кумцю, ходім до лісу і там пошпацируємо на свіжому люфті.
— Йду, Антипку, йду...— Смерть любила шпацирувати.
Пішли. Чорти зрубали граба, зробили розколібину і спитали Смерть:
— А ти, кумцю, можеш засунути сюди ноги?
— Я все можу,— похвалилася кума й засунула ноги в розколібину. Антипко вибив клина, і граб стиснув їх, як обценьками.
— Що це за дідьчі жарти! — заверещала Смерть не своїм голосом.
— Отут будеш сидіти два роки. Так захотів святий Петро.— І чорти повтікали.
А за той час біднякові діти з'їли увесь хліб і почали голодувати знову. Гуцул пішов до ставу. Скинув сорочку, кожушину, гачі, постоли і став над ополонкою. Глип — а звідти виринув Антипко.
— Ти чого прийшов?— спитав гуцула.
— Мушу вже топитися...
— А ти знаєш, що твоя душа від нас фуркнула до неба?
— А куди їй летіти, як не до неба? Та мені байдуже, У мене є ще одна душа.
— Продаєш?
— Аякже.
— Скільки візьмеш?
— Мішок золота.
— Добре, прийду ввечері.
Гуцул довго думав, як обдурити чорта. І таки придумав. У нього був баран. Гуцул його засунув у мішок і став чекати чорта.
Як стемніло, нечистий прийшов з мішком на плечах. Кинув серед хати й прохрипів:
— Отут маєш золото, давай сюди душу.
Гуцул витягнув з-під лави мішок з бараниськом.
— Ади, моя душа.
Антипко прибіг з ношею у ліс. Там його чекала ціла зграя чортів.
— Ану, братчики, пантруйте, аби холера не втекла.
Всі приготувалися ловити гуцулову душу.
Баранисько висунув голову, подивився на чортів і подумав, що то є вовки. Боже мій, як вдарить баранисько Антипка у живіт, як гуцне другого дідька в бік, як кинеться на третього... Чорти перепудилися, ратиці позадирали і драла по корчах! Посходились тільки перед тим, коли мали запіяти півні. Розпалили ватру, посідали. Антипко спитав:
— Що нам, братчики, робити? Будемо шукати душу чи підемо до гуцула сваритися?
Дурнуватий дідько відповів за всіх:
— Почекаємо, доки не визволиться Смерть. Тоді пошлемо її до гуцула, аби зробила з ним порядок.
— Мудро сказано,— погодилися чорти.
А гуцул тим часом зажив як має бути. Купив собі коника, корову, двоє пацят і чотири курки — почав ґаздувати. Це дуже здивувало дідича, попа і шандаря. Вони закликали гуцула до себе у гості, дали горілки випити й спитали:
— Скажи нам, ґаздо, яка сила не дала тобі з голоду померти? Ми б теж хотіли так запомогтися.
— Як дасте мені телицю, то скажу,— відповів гуцул.
— Дам!—вигукнув дідич.— Тільки поведи мене до того, що золото дарує.
— Най бачу телицю уже в моїй стайні!
Дідич дав розказ форналям доставити телицю до гуцула.
— Тепер ходіть зі мною,— й повів дідича, попа, а заодно й шандаря до ополонки. Там сказав: — Скидайте з себе лахи.
Вони роздяглися. З ополонки виглянув Антипко:
— Чого ви прийшли?
— Хочемо топитися. Купи наші душі,— відповів гуцул.
Чорт зміряв його очима від голови до ніг.
— Твоя душа нам непотрібна. А душі цих панів купимо охоче. Ану ви, добродії, лізьте в ополонку, а ти, чоловіче, принеси їм лантухи на золото.
Піп, дідич і шандар шубовснули у воду і за ними аж забулькотіло. Антипко з них повитрясав душі, а жаба дала їм цицьки.
Гуцул і не подумав нести мішки на золото. Запряг собі коника й поїхав у ліс. їде він, їде, коли чує — у корчах щось стогне. Дивиться — то Смерть у грабовій розколині.
