ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 61
Зібрав бідний чоловік золото-срібло у торбину і нікому — нічичирк.
Купив невдовзі кілька моргів поля, худібку придбав, одежину справив, хату збудував. Зажив молодший брат по-людськи. Дивуються сусіди, а багачів від заздрощів аж трясця хапає...
От вирішив чоловік справити новосілля. Зібралося до нього майже півсела: і бідні, і багаті. Кожному, бач, кортить поїсти на дурницю.
Отоді-то хазяїн і каже:
— Недавно оце трапилась зі мною пригода. Послухайте лише, дорогенькі гості. Десь так восени затягнув я плуга до стодоли, змазав його салом, аби не поіржавів, та й прикрив соломою. Весною кинувся до плуга, а з нього тільки дерев'яні ручки залишилися... Міркую, що за диво? Почав я придивлятися. Еге-ге! То кляті миші винюхали на залізі сало та разом з ним за зиму самого плуга з'їли!.. Чуєте, люди, яка напасть?
— Правда ваша, ґаздо,— озвався на це війт.— Торік у мене миші отак само січкарню — на дрібний мак посікли!
А багачі й собі головами кивають.
Тоді хазяїн розсміявся, аж вікна задзвеніли:
— Ви чуєте, люди, яка багацька правда!
Побачили багачі, що непереливки, та й посунули із хати всі до одного.
ЗНАХАР МИМОВОЛІ
Оженився один удівець, узяв молоду жінку. Великих гараздів у хаті не було, але й голодної біди вони теж не знали. Та недарма кажуть: лихо по людях ходить! Засумувала жінка, поблідла, з лиця спала. Пересувається по хаті, як тіло без душі.
Стривожився чоловік.
— Чи не слабість на тебе напала? — допитується.— Може, хтось наврочив, боронь боже?..
— Я й сама не знаю, що зі мною твориться,— сумно зітхає жінка.— Якась нудьга до мене причепилася і п'явкою смокче... От якби в нас дитинка знайшлася, може б, мені розвіяло тугу...
— Ба,— зажурився й чоловік,— де ж її, оту дитинку, взяти? Не дає пан біг...
Злягла жінка, з печі не підводиться. Чоловік і руки опустив.
Одного дня, коли був у млині, саме повертався з далеких заробітків якийсь старий гуцул. Вже потемки добрів ,до села. Зморений і голодний, він завернув у перший-ліпший двір. Бачить, вікна хати застелені веретами. А в кімнаті чути веселі голоси.
«Чи не на хрестини я потрапив?» — подумав подорожній. Зіп'явся навшпиньки, зазирнув у щілину. На столі печене і варене. А за столом біля попа воркує молодичка.
«Еге,— міркує неборака,— тут можна ще й погоститися, не лише заночувати.
І вже нетерпляче постукав у шибку.
В хаті сполошилися, ніби на пожежу. Огрядний попише висотався з-за столу і не знав, де дітися. Молодиця не могла вимовити й слова. Лише очима показала йому на мішок, що лежав у кутку. Поки панотець угнізджувався там, вона жужмом згорнула зі столу варене й печене і квапливо засунула в піч. Сулію з наливкою — заховала в мисник. А сама притьмом вилізла на піч, причаїлася. Коли гуцул зайшов у світлицю, ніде і сліду не було від недавньої гостини...
— Добрий вечір у хату,— привітався гуцул.— Подорожній я. Дозволь, газдинько, переночувати.
— Ой, ні. І не просіть!—скрикнула молодиця.— Чоловік, поїхав до млина. Тож пошукайте собі, діду, деінде пристановища...
— Мені аби тільки голову приклонити,— роззирнувся по хаті старий.— Он лавиця, на ній і вмощуся.
Він кинув на ослін подорожню тайстру, поклав на неї голову і захропів так, аж стіни задрижали.
Оторопіла жінка розвела руками. Вона трохи почекала, потім обережно спустилася з печі, підійшла на пальцях до мішка і прошепотіла:
— Отченьку, потерпіть. Зараз погашу світло і випущу нас.
Та на подвір'ї заторохкотів віз.
— Чоловік!..— поблідла молодиця і знову шусьнула на піч.
Як тільки хазяїн переступив поріг, вона одразу запхикала:
— Ой, добре, що ти вдома. До нас, диви, втелющився якийсь волоцюга, то я боюсь, аби вночі не виніс щось із хати...
Чоловік глипнув на ослін і махнув рукою:
— Кутка не перележить... А чи нема, жінко, чогось на зуб покласти? Намучився я з тими мішками!
— Ой, та де!.. Я ж хвора, від ранку не вставала. Десь там на припічку є трохи борщу...
Знайшов чоловік горщик, сьорбнув борщу і скривився. Коли чує на ослоні регіт, питає подорожнього хазяїн.
— Ти чому не спиш?
— Та хіба тут влежиш, коли таке наснилося? — підвівся гуцул.— Приверзлося мені, газдику, що ти мене погостив...
— Еге, ти, бачу, ласий на чужі ковбаси,— розсердився голодний хазяїн.— Та ба! Оближися та й знову лягай спати. В хаті, окрім цих помий, нічого немає.
Гуцул примружив око:
— Я можу так зробити, що ми будемо мати панську вечерю. Хочеш?
— Ти що — чародій?
— А ти роби, як буду казати. І не пошкодуєш, бігме.
— Ох, ох, ох! — застогнала на лежанці жінка.— Не вір йому, Лавріне. Гони того волоцюгу в шию...
А гуцул ніби й не чує, що до нього п'ється. Далі собі мугикає:
— В печі — готовий наїдок. А в миснику — й сулія чекає...
— Гляди ж,— сказав хазяїн.— Якщо мене обдуриш, то всі ребра тобі порахую!
Він подибав до печі, відтулив заслінку — і мало не зомлів: такий запашний дух вдарив на нього звідти! Чого там не було! І гусятина, і ковбаса, і вареники...
— Жінко,— застовпів із дива чоловік,— а це звідки взялося?..
— Либонь, отой пройдисвіт із самим чортом знається!..
— Най буде й чортяче, аби тільки гаряче! — вигукнув чоловік і пішов до мисника.— Диво та й годі! Повна сулія!
Випили по одній, вихилили по другій, закусили всмак.
— І ти пригостишся, жінко?
— Ой, та де! — відмахнулася.— Шматок мені до горла
— Може, і ти пригостишся, жінко?—спитав чоловік, наливаючи по третій.
— Не лізе... Не засиджуйтеся довго. Гасіть швидше світло, бо мені очі ріже...
