Ідуть роботарі - страница 46
— Якщо можна, передайте товаришам, що я хотів загладити свою мимовільну провину. Я повинен був знати… я ж не хлопчик… що поліція щось хотіла вчинити, випускаючи мене без причини на волю. Отже, я вмираю щасливий, що своєю смертю допоміг товаришам врятуватися і зберегти їхню волю для нашої загальної справи…
— Може, передати щось вашій родині?
Але Майк Тізман уже не міг відповідати, він і без того надто багато сказав. У нього пішла горлом кров. То був його останній день. Надвечір він помер.
Він лежав на цинковому столі трупного покою поліцейської лікарні, худий, блідий і витягнений, мов після страшного нападу свого звичного кашлю. Він лежав мертвий, так і не побачивши синього моря, так і не побувавши в Червоній Країні, не здійснивши постійної мрії свого довгого життя.
Мадлена не знала нічого про смерть Майка Тізмана, бо вона сиділа в окремій камері центральної тюрми.
Спочатку, коли її привели до цієї камери, коли за нею з гуркотом зачинилися важкі двері і клацнув замок, вона не вірила собі. Адже єдине, в чому вона не мала сумніву, це те, що її не заарештують. Звідки в неї була така певність, вона не знала й сама. Але, допомагаючи тікати Тімові, Мадлена спокійно ставилася до думки про те, що її захоплять штурмовики або полісмени.
Вона припускала, що їй хіба що вчинять допит зразу після затримання. Чомусь вона твердо вірила, що цей допит навіть не триватиме більше як кілька хвилин, що її відразу після нього звільнять, і що, це вже безумовно, ніщо не завадить їй своєчасно увімкнути приймач наступного вечора, щоб провести чергову розмову з Галераном.
Всі ці сподіванки не справдилися. Після сухого й суворого допиту, який провадив сам Гордон Блек, він сказав:
— Я попереджав вас, міс Стренд, що вам найкраще було б відверто й докладно розповісти нам про все, що ви знаєте в цій справі. На жаль, ви або мовчите, або розповідаєте, пробачте, такі речі, які аж ніяк не можна сприйняти за серйозні свідчення.
Він поглянув на Мадлену, мов чекаючи відповіді. Мадлена мовчала.
— Ну що ж, — зітхнув Блек. — Я сподіваюсь, що ви, міс Стренд, тримаєте себе так лише тому, що дуже знервовані нічними пригодами. Дійсно, це ж просто жахливо: така молода дівчина — і пробути майже цілу ніч на цвинтарі!.. Я дуже прошу вас заспокоїтися і висловлюю тверду надію, що завтра ви у спокійному стані розмовлятимете зі мною значно вільніше. Черговий, проведіть міс Стренд до призначеної їй камери!
Це розпорядження наче штовхнуло Мадлену. Вона зблідла, різко підвелася і, дивлячись просто в обличчя Блекові, запитала:
— Мене?.. До камери?..
— На жаль, так, міс, — сухо відповів Гордон Блек. — Черговий, виконуйте наказ!
Кілька годин Мадлена не могла примусити себе сісти на жорстке ліжко. Вона ходила по камері від одної стіни до другої, читала по них написи, що залишилися від її попередників. Це перший раз в її житті Мадлена опинилася у в’язниці, та ще в опрічній камері. Більше того, — її допитував сам начальник поліції! Це буває не дуже часто.
Взагалі ж, Мадлена не боялась ні в’язниці, ні камери. Єдине, що не давало їй спокою, це думка про те, що тепер вона не зможе ввечері провести чергову розмову з Галераном. Щодо цього, то сумніву не могло бути.
Лише на світанку, коли несподівано мигнувши, згасла електрика і на зміну їй через ґратчасте вікно камери пробилося перше проміння рожевого ранку, Мадлена примусила себе лягти на ліжко і закрити запалені, втомлені очі. Але спала вона дуже недовго. Вона прокинулась, немов хтось її штовхнув.
Але очей відкривати їй не хотілося. Вона лежала і мріяла:
— Безумовно, це був лише неприємний, жахливий сон. От зараз я розплющу очі — і побачу свою звичну кімнату, одягнуся — і ввечері, коли до мене прийдуть Тім і Боб, розповім їм про цей кошмар.
Звісно, мрії залишилися самими мріями. Мадлені все ж таки довелося розплющити очі й пересвідчитися в тому, що її арешт, допит, камера у в’язниці тощо — були не сном, а неприємною, цілком реальною дійсністю.
Був уже ранок. Мабуть, зійшло сонце, бо в камері було дуже світло.
«Отак ітимуть години аж до пів на восьму вечора, — думала Мадлена, так само, як і вночі, вимірюючи камеру нервовими кроками вздовж усіх чотирьох її стін. — І рівно пів на восьму Галеран чекатиме моїх сигналів, а я ходитиму тут. Приймач стоятиме невключеним. Який жаль! Адже я залишила його вчора так добре настроєним, що досить повернути загальний вимикач — і все почне працювати. Чому я не встигла, не подумала сказати про це вночі Тімові? Усе було б тоді гаразд, він замість мене поговорив би з Галераном… А тепер?..»
Думки Мадлени плуталися, вона почувала цілковиту безпорадність.
Нарешті вона відчула, як втомилися її ноги. Тоді вона підійшла до маленького вікна камери, що було заґратоване товстими залізними прутами. Що можна було побачити за ним?..
Озирнувшись на двері, де виднілося малесеньке віконце, закрите залізними дверцятами, Мадлена швидко стрибнула на стіл, пригвинчений до стіни якраз під вікном. Схопившись обома руками за грати, вона жадібно дивилася.
Вікно виходило у двір, оточений кам’яною стіною. Вздовж тієї стіни, що на кожному розі мала спостережні вежі, розмірено ходив вартовий. Такі ж вартові стояли по вежах. За високою кам’яною стіною в’язниці, очевидно, був невеличкий майданчик, а далі простягся садок. Високі зелені дерева хитали в ньому під легеньким вітерцем свої верховіття.
Мадлена з насолодою дивилася на ті дерева, серед яких так приємно було б відпочити, полежати на м’якій траві…
