Поєдинок у Чорному лісі - страница 19
Останнім біг від будинку Дикий. Тарас поцілився йому в ноги і вистрілив. Главар банди впав, як підкошений. До нього підповз Сокрута і, пересвідчившись в тому, що він живий, взяв його під руки й потягнув у кущі. «Добити б оце тебе, звірюку, але ти ще знадобишся», — подумав про Дикого Тарас, поспішаючи з ним за село, до лісу.
У густому сосняку він поклав Дикого на землю, перебинтував йому своєю сорочкою ногу.
— Втекли, всі порозбігались, як пацюки, — кволим голосом озвався Дикий. — Один ти… Один. Вік не забуду цієї виручки…
Тарас мовчав. Трохи відпочивши, він знову разом з Митрофаном почвалав манівцями у напрямку Вілії. Натрапили на копицю сіна, і Дикий, мов заворожений, потягнувся до неї.
— Ти що?! — гримнув на нього Тарас. — До світла нам треба дістатися додому. Вранці може бути погоня.
— Не можу, Симоне. Повір, сили немає.
Мокрий і замучений, Дикий справді мав немічний, жалюгідний вигляд.
— Може, ти залишиш мене тут, у копиці, а сам… — Митрофанів голос тремтів.
— Залишити? Ні, я не з тих… Ніколи!.. — Тарас підхопив Дикого собі на спину і важко пішов якимись городами, долинами…
Вдосвіта дісталися хати церковного старости. Тарас не встиг торкнутися клямки хвіртки, як у дворі з'явився хазяїн.
— Вас хтось бачив? — занепокоївся він.
— Ні, — відповів Тарас.
— Тоді гайда звідси у церкву. Дома йому робити нічого з перебитою лапою.
У церкву зайшли через причілкові двері, що були приховані від чужого ока високими кущами бузку. Спинилися біля вівтаря. Тетеря підійшов до святого Миколи, який, здавалося, Сокруті, з-під лоба сердито дивився на прибулих, і щось натиснув. Образ повільно відхилився, і Тарас побачив чорний отвір схрону.
— Поможи йому спуститися, — наказав Тетеря Тарасу. — Візьми свічку, бо там, як в могилі.
Церковний схрон був, на диво, просторий. Стелю підпирали дві колони. В кутку стояв різьблений столик, а біля нього — металеве ліжко з нікельованими спинками. Повітря, на здивування Тараса, було свіже, відкілясь навіть линув запах фіалки, що росла на церковному дворі.
— Біжи до Гелени й скажи, нехай приготує бинти, спирт, — звернувся Василь до Сокрути.
— А як йти?
— Тим же шляхом, що й сюди.
Тарас радо вискочив з церкви. Відчув, що Жовтобрюх почав йому довіряти. Цікаво, що йому скаже Дикий? Чи не виникла у нього якась підозра? Тоді…
— Ні, Василю, в Колибі я не сумніваюся, — залишившись з Тетерею, сказав Митрофан. — Якби не він, мені була б домовина. А сила яка у нього! Просто ведмідь…
Тетеря улесливо, мов його душу хтось помастив медом, засміявся. Йому було приємно це чути від одного з близьких дружків Хмари, керівника великої бандитської зграї, що наводила жах на жителів кількох областей Західної України. Без підтримки і рекомендації Дикого Тетеря не зміг би ввести Колибу в коло Хмариних спільників. А Тетері вкрай бракувало сміливого, мужнього, ладного на самопожертвування дружка. Таким бачив він Симона. «З його допомогою я маю керувати не тільки своїми, а й Хмариними шибайголовами. Ой, чує моє серце, ой, бачать мої очі…» — планував у думці староста. Він хитрував, снував тенета, щоб підкорити собі, може, й самого Хмару.
З короткою сивою борідкою дід, вйокнувши на буланих конят, бадьоро гукнув до жінок, що сиділи на возі:
— Ану, бабоньки, веселенької!
І одразу ж легко злетіла пісня:
Ой у полі криниченька,
Там холодна водиченька…
Підтягнув дід:
Катерино, серце моє,
В тебе личко білявеє…
Мовчала тільки дівчина з рудими косами, що підсіла на хуру у Вілянському лісі. Вона всю дорогу тільки те й робила, що теребила в руках стебла зеленої конюшини, обривала з неї листочки і пускала на вітер.
— А що, дівчино, гадаєш? — запитав дід, усміхнувшись.
— Гадаю.
— Він тебе кохає, повір мені. Всі руді щасливі, запам'ятай.
— Дякую. Я це сама знаю.
І знову дівчина заходилась обривати листочки з конюшини. На повороті в Турове вона скочила з воза і почимчикувала стежкою, що змійкою бігла аж у саме Залужне. Селяни, побачивши її, шепотілися між собою, що, мовляв, знову припленталася попова Сонька, на лихо батюшці і залужанам.
Сонька відчула на собі недобрі погляди односельців, та на них не звертала ніякої уваги. Зайшовши до рідної хати, не привіталася, а лише гримнула на своїх менших братів і сестер, щоб щезли з її очей, а сама взяла з мисника глечик молока, кусень хліба і жадібно стала їсти.
Зайшли, певно, з городу, батько й мати.
— Добридень, Сонько, — привітався піп.
— Надовго? — спитала мати, схрестивши на запасці зашкарублі, в землі руки.
— А ви що, вже не батюшка й матушка, а прокурори? Запитання ваші якісь підозрілі.
— Ти все ще тягаєшся з тим людожером Хмарою? — запитав Соньку батько.
— Замовкніть, бо не пошкодую й цього глечика! — пригрозила дочка, і піп з матушкою наполохано шмигонули до хати.
Набравши в сумку харчів, Сонька пополудні вирушила у Вілію, щоб, за завданням Хмари, зустрітися з тутешнім попом Оникієм, в якого мала дізнатися, чим тут живуть і дихають Жовтобрюх і Дикий. Хмара хоч і вважав їх найвідданішими йому людьми, але все ж, як і інших керівників бандитських груп, постійно перевіряв.
З Оникієм Сонька зустрілася в його будинку. Піп наказав матушці спустити з прив'язу обох собак, щоб ніхто не ввійшов навіть у двір, а сам зачинився з дівчиною в окремій кімнаті і докладно почав розповідати все, що знав. А знав він багато: і про поїздки Чернухи в місто, і про Симона Колибу і його перевірку Диким, і навіть про Петльованих. Від пильного попівського ока нічого не втаїлося. Сонька все запам'ятала і рано-вранці покинула Оникієву господу.
