Поєдинок у Чорному лісі - страница 23
Гості зайняли місця за столом. Підвівся худий, вилицюватий чоловік, що сидів поруч Хмари, здійняв виповнений келишок і проголосив:
— За нашу господиню, за вроду її, за долю на щастя багату… Будьмо здорові!
— За панну Софію! За щастя-долю її! — почулося за столом.
— За що таке величання їй? — здивовано спитав Тарас Дикого, скориставшись гамором.
— Панна Софія — іменинниця, — пояснив той, прожовуючи закуску. — А ти що, був запрошений і не знаєш?
— Мені звелено прийти на розмову про майбутню мою долю, а, виходить, це іменинна гулянка…
— Всьому свій час, — повчально мовив Дикий. — Цінуй, що провідник запросив тебе. Це — знак особливого довір'я…
Заграла музика, почулися співи. Тарас з цікавістю стежив за Хмарою. Той сидів в оточенні кількох бандитів, щось їм сердито говорив, рубаючи повітря рукою. Пив він, як помітив Тарас, мало. Отже, розмова між ними була не хмільна. Може, навіть говорили про нього, бо співрозмовники кілька разів оцінююче зиркали в бік Сокрути.
— А це, певне, і є Симон Колиба, грізний приборкувач жигайлівців? — почув Тарас. Підвів голову. Біля нього стояла Софія, звабливо усміхалася, манірно примруживши очі.
Тарас схопився.
— Перепрошую, — чемно вклонився їй. — Я не знав, що нині свято на вашу честь… Прийміть і мої вітання…
— Честь? — відверто реготнула Софія. — Свято? Воно повторюється щоразу, коли я до нього вертаюсь… А я у нього сто перша коханка… А ти мені подобаєшся більше, ніж він.
— Перепрошую, — удав з себе присоромленого Тарас.
— Ах, то ти інтелігент? — глумливо глянула на нього Софія. — Інтелігентів не люблю…
Вона була зовсім п'яна. Говорила голосно, не зважаючи на те, що її можуть почути. Це здалося Тарасу підозрілим.
«Знову перевірка? Чи зумисне провокує, щоб поглумитись?»
— Вибачайте, панно Софіє, — стримано мовив він. — Я не сумнівався, що прийшов у порядне товариство.
— А в Сибіру ти теж знався з порядним товариством? — з викликом голосно спитала Софія.
У кімнаті запала мертва тиша.
Тарас озирнувся. Навколо — нікого. Всі, що бенкетували поруч, поспішили залишити стіл.
Побачив, як принишкли всі. Хмара здаля стежив за ними.
«Що діяти? — лихоманно вирішував Тарас. — Клята повія ич яку комедію грає!.. Про Сибір це ж їй Хмара сказав… Отже, це з його згоди… Бездарна акторка, надто самонадіяна…»
— Не знався! — люто пронизавши її зневажливим поглядом, голосно відповів. — Але прагнув якнайскоріше вирватись до своїх… Досі вірю в порядність тих, хто не розтринькав священність мети, за яку гинули кращі сини України, на отакі балаганні вечоринки, де вшановуються сто перші повернення…
— Вирвався? І дорвався? — підступила до нього Софія.
Тарас сполотнів. Ще мить — і він покаже цій зарозумілій вертихвістці її справжнє місце.
— Софіє, облиш! — почувся невдоволений голос Хмари. Вона покірно пішла до столу, а сам Хмара підійшов до Сокрути, поклав руку на плече. Гамір гулянки відновився.
— Вгамуйся, — сказав Хмара лагідно. — А то і мою любов вколошкаєш, як бідного Томася. Занадто ти гарячий, чоловіче… Не ображайся на неї. Задумала собі, що моя служба безпеки б'є байдики, тому і перевіряє кожного нового, хто з’являється поруч мене. По-своєму, по-жіночому… Але твоя доля тебе не цурається. Сподобався ти мені. Тебе перевірили. Порадився щойно зі своїми. Ось моє рішення: поїдеш з ревізією по хуторах, все розвідаєш і доповіси мені, хто чим дихає… Твоя пропозиція — тобі і виконувати. Згоден?
Тарас кивнув.
— То й добре. Завтра ж зранку і поганяй. В підмогу, як провідника, даю Стрибунця. Покладайся на нього, мов на мене.
— Дякую за довір'я… Але як підтримуватиму з вами зв'язок?
— Через живий провід.
— Дуже повільний.
— Ну, гаразд. Про це завтра. Будьмо! — Хмара подав Тарасові повну чарку. Той випив її за успіх своєї справи. А обставини поки що складались для нього зовсім непогано.
Свої стають «чужими»
Сокрута отримав шифровку од начальника карного розшуку, в якій йшлося, що управління цікавиться станом справ у загоні Жигайла, що наважився на відкритий виступ проти Хмари. Пропонувалось провести роботу серед невдоволених з тим, щоб деморалізувати і знешкодити бандитський загін.
Водночас Марчук повідомляв, що Сокруті присвоєно чергове звання майора міліції, а за врятування життя міліціонерів у Ляхівцях нагороджено медаллю «За відвагу». Це були приємні новини.
Сокрута в цей час, виконуючи особливе завдання Хмари по ревізії звіддалених боївок, йшов на зв'язок з Жигайлом. Разом із Стрибунцем і радистом Герасимом пройшов вже не один десяток кілометрів лісовими нетрями, стрічаючи в глухих хуторах зв'язкових, котрі, вислухавши пароль, вказували подальший шлях. То були нелегкі мандри. Йшли переважно вночі, вдень відсипалися по старих клунях і горищах, ризикуючи, що їх таки вистежать працівники карного розшуку. «Приміром попадусь я в руки до своїх, — розмірковував Сокрута. — Тоді кінець. Адже ніхто не знає, що я свій. Для них я такий самий бандит, як і ці типи, що йдуть зі мною. Отже, обережність, і ще раз обережність…»
В одному з хуторів, недалеко від містечка Ямпіль, їх зустрів надто непевний якийсь зв'язковий. То був похмурий, років тридцяти п'яти чоловік, який, почувши од Стрибунця пароль, довго і підозріло оглядав їх, і лише коли Стрибунець гримнув на нього, нарешті сказав, куди вони мають йти. «Біля Ямпільського мосту вас зустріне потрібна людина», — хмуро сказав він.
