Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - страница 42
Кукса вже відзняв першу плівку і використовував другу, а Ґрейді й далі промовляв до захопленої Пеґґі:
— Ні, вбивці мене не турбують. Більшість із них, як правило, приємні люди з гарними манерами.
Клацнувши фотоапаратом, Кукса запитав:
— А ви колись бачили, як когось із них страчують на електричному стільці?
Ґрейді засміявся.
— Разів із триста… Оце, скажу вам, видовище! Перш ніж відправити до Великої Жовтої Матусі, їх гладко виголюють. Голови стають — наче більярдні кулі. Жодного волоска їм на тілі не лишають — лисі, ніби щойно народилися. Потім промокають губку в солоній воді й кладуть під шолом на голову — це тому, що вода швидше проводить електричний струм. Останнього на моїй пам’яті підсмажили лише з сьомої спроби. Увесь Етмор навіснів, бо через нього повсюди вирубалася електрика, і люди не могли слухати свої радіопередачі. А потім ще лікар мав проштрикнути голкою його серце, аби вже напевне знати, що той нігер мертвий…
Ґрейді глянув на годинника й промовив:
— Де їх так довго чорти носять? Краще піду гляну, чим вони там займаються, — і пішов, лишивши їх двох наодинці з труною.
Кукса часу не гаяв.
— Допоможи мені відсунути кришку, я хочу сфотографувати його обличчя.
Пеґґі жахнулася:
— Це ж не іграшки, це мертве тіло! Треба мати пошану до мертвих!
— А от і ні. Він лиходій, тож це не рахується. Відійди, якщо не хочеш дивитися.
Кукса почав вовтузитися з кришкою. Пеґґі сховалася за стовп і сказала звідти:
— Ти матимеш неприємності.
Відчинивши нарешті кришку, Кукса стояв, зазираючи в труну.
— Ходи сюди.
— Ні, я боюся.
— Ходи сюди. Ти нічого не побачиш, він під простирадлом.
Пеґґі підійшла й кинула обережний погляд на тіло, яке й справді було повністю вкрите.
Нервуючись, що час спливає, Кукса сказав:
— Ти маєш мені допомогти. Я хочу, щоб ти підняла простирадло з його обличчя, аби я міг його сфотографувати.
— Ні, Куксо, я не хочу на нього дивитися.
Насправді, Кукса теж не палав бажанням бачити обличчя цього Пінто, але він будь-що вирішив зробити його фотографію, так чи інакше. Тож хлопчик вигадав план, який мав вберегти їх обох від цього видовища.
Він простягнув їй фотоапарат.
— Ось, ти тримаєш камеру біля його голови, а я рахую до трьох. Ти заплющуєш очі, і коли я кажу «три», я підіймаю простирадло, ти фотографуєш, я опускаю простирадло, і тобі взагалі не доведеться на нього дивитися. Ну, будь ласка. Ґрейді буде тут з хвилини на хвилину.
— Ні, я боюся.
— Будь ласка… Ти єдина в місті, кому я розповів, що він буде тут.
Пеґґі боязко промовила:
— Ну, гаразд. Але не смій відсувати те простирадло, поки я не заплющу очі. Ти мені обіцяєш, Куксо Тредґуде?
Кукса дав слово честі бойскаута.
— Обіцяю. Давай швидше!
Руками, що тремтіли, Пеґґі навела фотоапарат на вкриту простирадлом голову.
— Готова?
— Так.
— Гаразд. А тепер заплющуй очі й, коли я скомандую «три!», фотографуй. І не розплющуй очей, поки я не скажу.
Пеґґі заплющила очі, так само зробив і Кукса. Він обережно підняв, відтягнув простирадло й промовив:
— Гаразд, один, два, три — давай!
За командою Пеґґі клацнула фотоапаратом, як домовилися, аж тут ззаду до них підійшов Ґрейді й гучно проревів:
— ГЕЙ, ЩО ВИ РОБИТЕ, ДІТЛАХИ?
Обоє здригнулися й розплющили очі. Просто перед ними опинилось обличчя містера Сеймора Пінто, ще тепленького після Великої Жовтої Матусі.
Пеґґі вискнула, впустила фотоапарат у труну й кинулася тікати в одному напрямку, а Кукса заверещав, мов дівчисько, і чкурнув в іншому.
Містер Пінто лежав, обгорілий до кісток. Його очі й рот були широко розкриті, і якби він ще мав волосся на голові, воно б тепер стояло дибки.
Пізніше того дня Пеґґі лежала в ліжку під купою ковдр, і обличчя містера Пінто настирливо майоріло в неї перед очима. А Кукса сидів у своїй кімнаті, сховавшись у шафі та озброївшись поясом Самотнього Рейнджера, що світився в темряві. Хлопець увесь тремтів. Він знав, що не забуде цю мармизу до останніх днів свого життя.
Того вечора Ґрейді зайшов до кафе о шостій і повернув фотоапарат Кукси.
Його розбирав сміх.
— Ви не повірите, — розповідав він, — але ці малі зламали бідолашному покидьку носа!
Рут жахнулася. Смоукі втупив погляд у чашку кави, намагаючись не пирснути. А Іджі, що саме несла виноградний напій на задній двір своєму другові Осі Сміту, пролила його весь на себе зо сміху.
Вальдоста, Джорджія
30 вересня 1924 р.
У дитинстві Френк Беннетт обожнював свою матір — до такої міри, що викликав огиду в батька, здоровезного бугая, якому нічого не варто було ударом повалити Френка зі стільця чи скинути його зі сходів. Єдиним джерелом ніжності й тепла була для маленького Френка його мати, і він любив її всім серцем.
Одного разу, відпросившись зі школи через якусь вигадану хворобу, він повернувся додому раніше й побачив матір із батьковим братом у кухні на підлозі. За якихось п’ять секунд уся його любов перетворилася на ненависть, він скрикнув і вибіг з кімнати — і ті п’ять хвилин згодом переслідували його все життя.
У свої 34 роки Френк Беннетт був зарозумілим типом. Його чорні черевики завжди були начищені до блиску, волосся охайно причесане, він бездоганно вдягався і був із тих небагатьох чоловіків, хто щотижня робив у чоловічому салоні манікюр.
Він виглядав справжнісіньким денді та вважався красенем — темноволосий ірландець з пишною шевелюрою і сталево-блакитними очима. І хоча один із них був зроблений зі скла, а другий випромінював холодне сяйво, важко було відрізнити їх одне від одного.
