Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - страница 56
— Не займай мене, суко, інакше я твою довбешку до біса знесу! Жирна тупа срака!
Відтак він штовхнув її в груди, збивши з ніг.
Евелін не могла повірити, що це відбувається насправді. Її покупки розлетілися навсібіч.
Кучерява дівуля в топі на бретельці, що чекала хлопця в машині, глянула на Евелін і засміялася. Він заліз у кабіну, дав задній хід і з виском рвонув із парковки, продовжуючи вигукувати в бік жінки лайливі слова.
З розбитого ліктя сочилася кров. Вона сиділа долі, почуваючись знову старою, гладкою та нікчемною.
«Вімз віклі»
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
12 грудня 1941 р.
Війна розпочинається
Ґрейді Кілґор очолив призовну комісію Вісл-Стоп і просить вас усіх, хлопці, прийти записатися і не зволікати.
Здається, останнім часом повз нас проходять самі лише військові ешелони й танки. Мимоволі думаєш, звідки вони всі взялися й куди прямують.
Вілбур каже, що війна триватиме не довше як шість місяців. Сподіваюся, хоч раз у житті він має рацію.
Квартет перукарні «Веселі кралечки» запрошені до участі в національному з’їзді перукарських квартетів цієї весни в Мемфісі, штат Теннессі, де вони виконають їхню найпопулярнішу обробку композиції «Занур пензля в промінь сонця та малюй, малюй».
Преподобний Скроґґінз запитує, чи не могла б особа або особи, що надають його адресу й номер телефону шукачам віскі, нарешті вгамуватися. Його дружина Арна весь тиждень перебувала на межі нервового зриву, а кілька разів — і за межею. Боббі Лі Скроґґінз вступив до військово-морських сил. До речі, зірка за військову службу, що ви бачите у вікні кафе «Зупинка» — на честь Віллі Боя Піві, сина Онзелл і Великого Джорджа, який став першим кольоровим солдатом із Трутвілля, який добровільно вступив до лав армії.
Дот Вімз
P. S. Усі готуються до щорічної різдвяної вистави в живих картинах, і через скорочення кількості чоловіків у місті мене, Опал і Нінні Тредґуд було обрано на ролі трьох мудреців.
Вулиця Роудс-Сьоркл, 212
Бірмінгем, Алабама
8 серпня 1986 р.
Після того як хлопець із супермаркету обізвав її тими гидкими прізвиськами, Евелін почувалася збезчещеною. Зґвалтованою словами. Наче з неї зірвали всю одежу. Вона завжди намагалася триматися подалі від таких ситуацій, боялася неприємних чоловіків, з жахом думаючи, якою брудною лайкою вони можуть її нагородити. Усе життя ходила поміж ними навшпиньках — це так, ніби, ступаючи по коров’ячому пасовиську, підбираєш спідницю, аби не закалятися. Завжди підозрювала, що лайливі слова тільки й чекають слушної нагоди, аби вивергнутися та знищити її.
І нарешті це сталося — та вона й досі жива. Це був привід задуматися. Ніби акт насильства, заподіяний тим типом, добряче струснув її, змусивши придивитись до себе. І поставити питання, яких раніше вона уникала, боячись відповідей.
Звідки ця сила, ця підступна загроза, цей невидимий пістолет біля скроні, що керував усім її життям… Цей страх, що її обзиватимуть?
Вона залишалась незайманою, щоб її не кликали «хвойдою» або «шльондрою»; одружилася, щоб не стати «старою дівою»; удавала оргазм, тож вона не «фригідна»; народила дітей, тож вона не «безплідна»; не примкнула до феміністок, бо не хотіла, щоб її називали «лесбійкою» та «чоловіконенависницею», ні до кого не присікувалась і не підвищувала тону, щоб не назвали «стервом»…
Так вона робила — і все одно незнайомець змішав її з багном, обізвавши словами, які чоловіки застосовують до жінок, коли вони злі.
Евелін гадала: чому ці слова завжди прив’язані до статі? І чому, якщо один чоловік хоче принизити іншого, він називає його «дівчиськом»? Ніби це найгірше, що буває у світі. Чим ми, жінки, заслужили таке ставлення до себе — якщо що, то «срака»? Чорних більше не ображають, принаймні не в обличчя. Італійці перестали бути «макаронниками», зникли з лексикону чемних людей «жиди», «япошки», «китайози» та «латиноси». У кожної меншини своя група підтримки, готова стати на захист. Тільки жінки й досі діставали прізвиська від чоловіків. За що? Де наша група підтримки? Це несправедливо. Евелін дедалі більше засмучувалася.
«От якби зі мною була Іджі, — думала Евелін. — Вона б не дозволила тому хлопцеві вилаяти її. Закладаюся, це він би в неї чортів отримав».
Зусиллям волі вона змусила себе обірвати думку. Адже раптом у ній сколихнулось донині незнане почуття — і злякало її. Так, із двадцятирічним запізненням порівняно з рештою жіноцтва, Евелін Кауч розсердилася.
Вона злилася на себе за те, що була така налякана. І скоро цей запізнілий гнів вилився в дуже дивну та специфічну форму.
Уперше в житті вона шкодувала, що не народилася чоловіком. Не заради якихось привілеїв носити набір причандалів, що ними так хизуються чоловіки. Ні. Вона хотіла мати чоловічу силу, аби добряче віддухопелити того лайливого покидька з супермаркету. Звичайно ж, вона розуміла, що, будучи чоловіком, вона ніколи б не отримала тієї лайки на власну адресу. У своїх фантазіях Евелін виглядала звичайною, але володіла силою десятка чоловіків. Вона перетворилася на Супержінку. Подумки вона знову й знову лупцювала того чорноротого типа, доки він, валяючись на парковці, поламаний і скривавлений, не починав благати про милосердя. Ха!
Ось так у сорок вісім років місіс Евелін Кауч із Бірмінгема, штат Алабама, розпочала неймовірне таємне життя.
Мало хто з людей, спостерігаючи цю пухкеньку миловидну домогосподарку середніх років і з середнього класу десь у магазині чи за буденною працею, міг собі уявити, як тієї миті вона подумки відстрілює з автомата геніталії ґвалтівників і затоптує домашніх тиранів на смерть своїми черевиками (спеціально розробленими проти чоловіків, що б’ють своїх дружин).
