Три хрестики Аліє - страница 16
Але звикнути до панських наїдків виявилось не легше, ніж до соломахи та пшоняної каші. Пісний борщ, тушкована квасоля, кислюча квашена капуста – усе було дивним і незвичним на смак. Аліє знала, що зараз Петрівський піст, вона мовчки їла все, що було на столі, але їй страшенно хотілося просто шматок смаженого м’яса. Такого, як готували в домі її батька…
Та зануритися в думки про дім їй не вдалося. Пану Сестринському не сиділося на місці від цікавості.
– То ти чия будеш? – нарешті сказав він, коли дівчина відклала ложку.
– Своя власна, – закинула гарненьку голову Христина.
Їй лестила увага Сестринського. До того ж, уперше за тривалий час вона відчула себе колишньою Аліє Ханим, якій самій колись вклонялася в ноги вся Кафа.
– Якого роду-племені?
– Простого, – не думаючи довго відповіла дівчина.
– А з якого села? Чи, може, із міста?
– Із Черкас, а їду в Цибулів, до хворої бабусі.
– Ов-ва! І дуже хвора твоя бабусенька?
– Дуже!
– І що, геть нема кому у всьому Цибулеві її догледіти?
– Геть нікому!
– Біда-біда! Бо я хотів запропонувати тобі в мене лишитися… на службі. Я би тобі добре платив. Гляди, через рік-два, уже й бабцю до себе забрала б. Що їй одній у себе в селі робити?
– Я б із радістю, вельможний пане, але не можу. Маю до хворої якнайшвидше їхати. А як вона видужає, то я дорогою назад і до тебе заїду. Згода?
– Е, ні. Як не захочеш по-доброму зостатися – силою примушу! – раптом став дибки господар.
Таке привітне й навіть приємне до цього обличчя господаря раптом укрилося червоними плямами. Його рот перекосився в страшній гротескній гримасі, а кулак з важким ударом опустився на стіл.
– Ти коня з мого ставка напувала? – гримнув він без тіні люб’язності. – Напувала! За столом моїм панським їла? Їла! От і відпрацюєш!
У Аліє затремтіли руки. Дівчина нарешті зрозуміла, що весь цей час гралася з вогнем, а тепер розпалила страшну пожежу. Як вона раніше не здогадалася, що пани не запрошують на бенкет просто так!
– Паночку, та що ти таке вигадав? – почувся за спиною в пана тоненький голосок. – Там же в неї бабця помирає! Нехай поховає бідолаху й повернеться, бо не по-християнськи це…
– Стули пельку, бісова баба! Тебе спитатися забув! Та з чого ти взяла, що бабця помирає? Так, підхопила нежить на вітрі, та й годі. Чи я не правий? – підвищив тон шляхтич, згори-вниз поглядаючи на маленьку татарку.
Єдиною перепоною між ними був стіл. Але хіба така дрібниця може стати на заваді сильному й здоровому чоловікові, охопленому жагою?
– Гапко, зачини двері й залиш нас! – гаркнув на служницю він.
«Пропала я, нерозважлива», – сказала про себе Аліє, уявляючи на собі масні руки й хтиві губи пана. Правиця вже намацала на поясі кинджал і приготувалася пустити його в хід за першої ж нагоди, коли раптово до обідньої зали хтось шумно ввірвався.
– Уласе! – радісно вирвалося у дівчини.
Юнак, вбраний у той самий легкий жупан (сірий і затертий, як було видно при денному світлі) і заправлені в руді сап’янці вузькі сині штани, стояв посеред кімнати, переминаючись з ноги на ногу.
– О, панно Христино, невже я тебе наздогнав?! Яка приємна несподіванка! Боже помогай! – одразу привітався він і ледь помітно підморгнув Аліє.
– Ти що за один?! – гримнув на нього шляхтич, зовсім збитий із пантелику.
– Пане Артемію Сестринський? Це ти?
– Я! – роздратовано відповів Сестринський. Його й без того пухлі губи тепер були вип’ячені вперед, а щоки роздуті від невдоволення.
– Не гнівайся! Бо їду з Черкас і маю для тебе повідомлення від самого гетьмана! – випалив на одному диханні розпашілий Улас.
– Від самого Дорошенка? І що цей пройдисвіт хоче мені сказать?
– Він… Він велів… – Улас ніби зам’явся, пригадуючи. – Велів привіт тобі передати. От!
– І все?
– І ще – щоб ти на Січ збирався, – дурнувата посмішка розцвіла на обличчі Уласа, і він іще раз, уже відкрито, підморгнув Aліє.
– На Січ? Та що я там забув! Уже шість років не був на Січі і про те не жалкую! – розгнівано сповістив присутніх пан.
– Ну, як собі знаєш! Моя справа передати. А ти міг би, пане, мене і до столу запросити, – ображено закопилив губу Улас. – Але то нічого, я не гордий! Я ж тутечки проїздом, до пані Анни Корецької їду. До речі, скажу тобі пане шляхтичу, як своєму січовому товаришу, сердиться на тебе ясновельможна пані Анна. Досі сердиться через той випадок на полюванні…
Сестринський ще більше насупився.
– Січовому товаришу? Тьху, здалась мені ваша Січ! А тебе я взагалі вперше бачу! – ледь чутно пробурмотів він.
Але усміхнений Улас зробив вигляд, що нічого не почув і натхненно продовжив, звертаючись уже до Аліє.
– А на тебе, ясновельможна княжна Христино, Анна Корецька сердитиметься ще більше! Навіщо ти сама, без свити, без охорони до неї поїхала!
При слові «княжна» Сестринський ледь не вдавився власною слиною. Він закашлявся, але його співрозмовники на те не зважали.
– Уласе, ну навіщо ти це говориш! – удавано розгнівалася новоявлена «княжна» Христина-Аліє, зметикувавши, що й до чого, й уже тисячу разів подумки подякувавши Уласу. – Якщо всі довідаються, хто я насправді, то буде й мені, і пані Анні непереливки! Доброчесний пан Сестринський нікому ж не скаже, що бачив мене? – суворо поглянула на господаря Аліє.
Той лише гаряче захитав головою.
– Із тобою тут чемно поводилися, ясна княжна Христино?
– Про це не турбуйся! Пан Артемій дуже гарно мене прийняв, обідом ось нагодував! – запевнила Уласа Аліє, скоса поглянувши на Сестринського, який тепер сам ніяково топтався на місці.
