Три хрестики Аліє - страница 3
– А як інші? Їм вдалось втекти? Можливо, ти чула?
Дівчина похитала головою.
– Усі загинули, – тихо відповіла вона.
– Отже, усе марно… – чоловік відвів погляд і кілька секунд дивився в одну точку. – Земля їм пухом і царствіє небесне!
В’язень зовсім перемінився на вид; його очі на мить зробилися тьмяними, ніби життя залишило їх. Перехрестившись, він зірвав із себе натільний хрестик і через отвір у ґратах простягнув Аліє.
– Можливо, Господь Бог покарає мене за це, але він все бачить, він знає, що не зрікаюсь я його… Як би я бажав, щоби по смерті прах мій упокоївся на рідній землі!.. Але не така в мене доля, – його голос зривався й переходив на шепіт. – Знаю, що не маю права простити, але все ж попрошу. Якщо коли-небудь якась християнська душа їхатиме до українських земель, нехай передасть це Марії Кушнірці, матері Лукаша… вона мешкає в Києві на Подолі…
– А Лукаш – це ти?
– Я, – чоловік сумно посміхнувся, і Аліє здалося, що він значно молодший, ніж їй подумалося спершу.
Чомусь це спостереження видалось їй важливим. А ще важливішим було те, що ця людина зі світлими очима скоро мусила померти.
– Обіцяю, що передам твого хрестика, Лукаше! – пошепки сказала вона, примушуючи себе відійти від ґрат.
Не обертаючись, Аліє Ханим попрямувала сходами вниз, за всю дорогу додому не зронивши жодного слова.
Казка перша
Принцеса Татарії
Того вечора море було спокійним, ніби гладінь дзеркала. Ледь гойдалися на хвилях легенькі ялики, непорушно стояли оголені щогли галер.
Аліє завжди любила спокійне море. Вона йшла на скелі, що височіли за міськими мурами, де ніхто не міг її побачити, знімала з обличчя чадру та годинами спостерігала за ледь помітними гребінцями зеленавих хвиль, підставивши обличчя вечірньому бризу.
Але сьогодні спокійне море дратувало її. Підібгавши ноги, дівчина за звичкою сіла на ще тепле від денної спеки каміння, але цього разу воно виявилось надто твердим, а захід сонця – надто млявим. Сьогодні їй хотілося шторму!
Аліє опустила руку в торбинку, яка висіла на поясі, та дістала звідти затерту срібну монету. Довго тримала її в руці, ніби наважуючись на щось, а потім раптово підкинула.
– Один, два… Три!
Монета підлетіла угору і, голосно дзенькнувши об кам’яну кладку, повернулася догори тильним боком.
Ледь помітна посмішка промайнула на устах дівчини й одразу ж зникла.
Аліє одягла чадру, поправила оксамитову феску й відкинула з обличчя дрібні косички, ховаючи їх під покривало. Стрімким рухом вона звелася на ноги, так і не дочекавшись останніх променів сонця.
Обережно спустившись донизу, дівчина кивнула євнухові і, оминаючи похмуру сторожу та крикливих міських торговців, неквапно попрямувала до сералю Халіль-бея.
– Дивачка, – почула вона за своєю спиною перешіптування вартових, але не озирнулася. Їй не було діла до думки плебсу.
Халіль-бей саме закінчив трапезу. Він струсив крихти з прикрашеного вигадливими візерунками халата, прикрикнув на служниць і вже збирався покинути обідню залу, аж у кімнаті з’явилася огорнена в барвисті шовки дівчина. Зовсім маленька й тендітна Аліє ледь діставала високому хану до плечей.
– Що ти робиш так пізно на чоловічій половині, дитя? Тобі вже час спати, – Халіль-бей злегка торкнувся вустами лоба доньки. Його голос прозвучав суворо, але на грізному й змарнілому від давньої шлункової хвороби обличчі бея відобразилася ніжність.
Жінкам знатних татарських родин не вільно було покидати жіночої частини сералю – гарему та без запрошення заходити до чоловіків. Однак Аліє неодноразово вдавалася до таких витівок – вона знала, що їй, любій донечці турецького намісника, ще й не таке зійде з рук.
– Я не можу заснути, ясночолий мій батечку.
Аліє покірно опустила очі та міцно стисла руки в кулаках.
– У чому справа, радість моя? – бей взяв Аліє за руку та повів до низького дивану, покритого темними оксамитовими покривалами, одним лиш жестом виганяючи з кімнати всіх слуг. – Сідай, коли ти вже прийшла, то я тобі дещо розкажу.
Дівчина здивовано підвела очі і слухняно сіла.
– Ну, розповідай, що сталося.
Аліє глибоко зітхнула, вдихаючи запахи плодових ефірних олій, якими обкурювалася світлиця.
– Той козак у в’язниці… Лукаш… Мені євнухи про нього всілякі небилиці розповідали.
– А, той зірвиголова, який ледь не вбив твого брата! – Халіль-бей засміявся й одразу посерйознішав. – І що ти хотіла про нього знати? Чому він удостоївся честі бути гостем у моїй в’язниці?
Аліє ствердно кивнула, зробивши вигляд, що їй нічого про це не відомо.
– Він був рабом на галері, що припливла в наш порт із Константинополя. Учора вночі цей чоловік підняв бунт. Але втекти не вдалося нікому, а цього хлопця… як його?
– Лукаша?
– Так, Лукаша… Його ми повісимо в неділю на площі.
– Що ж він такого зробив, щоб після скоєння настільки тяжкого злочину заслужити особливі почесті перед смертю? – Аліє дивилася на батька широко розплющеними наївними очима, вдаючи, що вперше чує історію козака. Вона здавалася врівноваженою, але всередині вирувала буря.
– Твій брат разом із яничарами кинувся ловити утікачів. Махмуда поранили – і він упав на землю обеззброєний. Той хлопець, що ти його називаєш Лукашем, міг добити його одним ударом шаблі, але він не став позбавляти життя беззахисного.
– І за свою доброту він поплатиться головою, – протягла Аліє. – Але ж це несправедливо! Він зберіг життя нашому дорогому Махмуду-азі, тож тепер ви маєте зберегти життя йому!
