Три хрестики Аліє - страница 40
– Одежу?
– Не просто одежу. Філософію! У Італії відроджуються ідеї Сенеки, ідеї стоїків: скромність і простота зовнішня повинна підкреслювати красу духовну…
Аліє уважно слухала, злегка примруживши очі. Усе, сказане Адріяном сьогодні, аж ніяк не в’язалося з тим, як він поводився вчора.
– «Як є раки на обід, в меду плавати не слід» – каже нам мудрець.
– Це хтось із древніх?
– Та де! Лазар Прокопович. Чула про такого?
Аліє похитала головою й знічено посміхнулася, ніби не знати цього Прокоповича було те ж саме, що не читати Гомера.
Чоловік помітив її збентеження та продовжив у жартівливому тоні:
– Схоже панянка давно не читала сучасних книжок!
Раптом щасливий вираз його обличчя змінився гіркою гримасою.
– Ти когось зустрів? – прослідкувала за його поглядом Аліє.
– Так, – одними губами відповів він. – Бачиш он-ту дівчину?
Посеред майдану, здійнявши обличчя до неба, стояла молодява жінка. Її довге волосся русими хвилями вкривало все тіло, неприкрите більше нічим.
Вони підійшли ближче. Аліє все хотіла запитати, хто вона, але відчувала перед жінкою якийсь незрозумілий жах, і язик її прилип до піднебіння, а очі округлилися.
– Лівіє, – тихенько сказав він, але жінка не реагувала.
Вона була висока – на голову вища від Адріяна. Її шкіра, ніжна й випещена, здавалася такою білою, ніби вона ніколи раніше не підставляли її сонячному промінню. Від жінки пахло приємними парфумами. «Такі виробляють хіба що в Туреччині чи Італії», – подумала Аліє.
Раптом жінка опустила голову, і татарка зустрілася з нею поглядом. Від цього Аліє стало ще моторошніше, ніж раніше, – у погляді жінки не було нічого. Аліє відсахнулася, скрикнувши від несподіванки.
Лікар обережно відсторонив свою супутницю й заговорив знову:
– Лівіє, це Адріян. Як почуваєшся? Як мама? Лівіє, упізнаєш мене?
Жінка нарешті поглянула на Адріяна. Зненацька в її очах заблищали веселі вогники, і вона розсміялася низьким хриплуватим голосом.
– Я Ева. Е-ва! Чому ніхто не запам’ятає? От і ти, Михайлику, не можеш.
– Я Адріян, твій лікар. А тебе звати Лівія. Ходімо, відведу тебе додому.
Його голос звучав заспокійливо та м’яко, але жінка раптом накинулася на нього, намагаючись роздряпати йому обличчя. Адріян ухопив її за руку, але одразу ж відчув її гострі зуби у себе на правиці. Укусивши його, пані вивільнилася, збираючись знову напасти. Її довге волосся розметалося по плечах, золотистими латами огортаючи тіло. Та за мить жінка знову заціпеніла, а занесена рука безвільно опустилася донизу.
– Це ти, Дьйордь? – її очі знову стали пустими, а погляд – спрямованим кудись у вічність.
– Так, Ево, – вирішив не суперечити їй Анжей.
– Хто така Ева? Я Жужанна. Відведи мене додому.
– Добре, Жужанно.
Адріян тихо зітхнув і обережно взяв її під руку, попросивши Аліє почекати на нього. Через деякий час він повернувся.
– Вона що, одержима дияволом? – боязко прошепотіла Аліє, коли вони знову пішли вниз вулицею. Жахливий пустий погляд досі стояв перед її очима.
– Багато хто так думає. Щонеділі приходить священик читати над нею молитви. Уже кілька разів проводили обряди екзорцизму.
– І як?
– Як бачиш, – знизав плечима Адріян. – Вона хвора, Христино. Цю хворобу Авіценна назвав «джунун муфрит». Це означає «сильне божевілля». Цю жінку потрібно лікувати, а до неї ставляться, як до блаженної чи одержимої.
– Що з нею сталося?
– Лівія Хатвані зі знатного угорського роду. У її сім’ї є власний замок десь у Карпатських горах. У юності Лівія покохала пастуха й спробувала з ним утекти, але коханців упіймали, а його вбили просто на очах Лівії.
– Що за жорстокість!
– Дівчину зачинили в замку, тож вона, на самоті зі своїми думками, почала повільно божеволіти. Сюди її привезли, коли збагнули, що накоїли. Збагнули, що їй потрібна допомога. Але було запізно. Тепер вона не впізнає близьких. Лівія забула навіть власне ім’я. Іноді вона називає себе Жужанною – це коли вона спокійна й байдужа до всього. А коли в ній прокидається бажання помсти, вона стає Евою.
– Це так жахливо й так несправедливо! – ледь не вигукнула Аліє, хапаючи Адріяна за руку. Їй так стало шкода нещасну жінку, що вона зовсім забула про пристойності, і про те, що вони з Адріяном лише вчора познайомилися.
– Так, дуже несправедливо… – Адріян утримав її руку в своїй. – Але скільки в світі є людей, які б воліли бути кимось іншим? А вона щомиті може стати тією, ким їй заманеться, і щиро вірить у своє перевтілення.
Ці слова Аліє не сподобались. Вони були надто про неї саму, а дівчині хотілося принаймні сьогодні забути про своє подвійне життя. Їй хотілося нарешті перестати брехати й стати хоч ким-небудь цілісним.
– Чому так спохмурніла, панночко ясна? – запитав Адріян, коли вони спустилися сходами до самої води. – Невже панна Лівія настільки зіпсувала тобі настрій?
Аліє лише похитала головою. Вона сіла на услужливо розстелений на траві Адріянів плащ і потупила зір. Адріян дістав люльку і, ставши ближче до води, узявся її набивати.
– Ти такий хороший, – раптом сказала Аліє. – Лікар. Допомагаєш людям… Я спостерігала за тобою вчора – ті всі пані-шляхтянки вилися біля тебе, наче дикий виноград. Навіщо тобі я? Заради забави? Ти не схожий на людину, яка шукає забави. Бути подругою я тобі теж не зможу, я скоро поїду звідси… Та й не варта я тебе. Я, наче Лівія, щодня міняю свою личину та вже сама забула, як виглядає моє обличчя.
