Три хрестики Аліє - страница 42
– А далеко нам ще йти? – змінила тему вона.
Хижка, яку вони шукали, притулилася одним боком до самого муру. Одразу за нею виднілась галерея з вузенькими бійницями. Схоже було, що в будиночок неодноразово влучали з ворожих мушкетів і пушок, коли місто змінювало чергового господаря.
Дощ саме припустив, і маленька глиняна мазанка справила на Аліє ще жалюгідніше враження.
– А ця жінка… Вона знахарка? – сказала Аліє, замешкуючись.
– Я би не називав її так, – Адріян посміхнувся й у його голосі почулася несподівана ніжність. – Скоріше… аптекарка, якщо можна так казати про жінок. Бо вона все робить по-науковому, а не спираючись на якісь забобони, як це зазвичай роблять всілякі баби-повитухи. І жодної дохлої кішки! – сміючись заспокоїв він Аліє.
Та кивнула, збираючись рушити далі, але Адріян продовжував:
– Вона дуже розумна й талановита особа. Якби вона була чоловіком, то вже зробилася б першим аптекарем на все місто. Вона тобі сподобається, от побачиш!
– Буду рада знайомству, – не дуже впевнено відповіла Аліє, із деяким острахом відкриваючи двері старої хижі.
Всередині було напівтемно. Тьмяне денне світло ледь-ледь пробивалося через вузенькі віконечка, освітлюючи довгий стіл, заставлений склянками й мисками з різноманітними сумішами. Промені падали на завішені травами пошарпані стіни й викривали силует молодої жінки, яка схилилася над якимось рукоділлям.
Аліє вистачило одного погляду на жінку, щоб упізнати в ній ту, котра нещодавно назвалася їй Уляною. Голову жінки покривала та ж сама руда хустка, кінчики якої стирчали зверху, нагадуючи роги, на плечі ж був накинутий сірий чепрак, протертий на рукавах та поїдений міллю. Жінка здивовано підвела голову, ніби не чекала гостей, і з іще більшим подивом перевела погляд із Адріяна на Аліє.
– О, так ось для кого ти замовив сонне зілля, – поволі проговорила вона, звертаючись до Адріяна й вже потім знову потім повертаючись до дівчини: – Дай же я тебе роздивлюся.
Жінка встала й підійшла ближче, обпалюючи Аліє недобрим поглядом, від якого тіло татарки покрилося сиротами.
– Це Уляна, – м’яко сказав Адріян, ніби нічого не відбувалося. – А це – Христина, про яку я розповідав тобі.
– Ми зустрічалися, – видавила з себе Аліє, почуваючись, як Івасик-Телесик на гостині у Баби Яги. – А від Уласа нічого не чути?
– Я ж говорила – ні-чо-го! – огризнулась Уляна, повертаючись до столу й чітким рухом переливаючи якусь прозору рідину з горнятка в склянку.
– Гей, будь ввічливою з нашою гостею! – нарешті приструнив її Адріян. – Хто такий цей Улас?
– Її брат-близнюк, я зустріла його дорогою сюди. Він тричі рятував мої життя й честь…
– Уляно? – здивувався Адріян, підходячи ближче до жінки й розвертаючи її обличчям до світла. – І як давно ти маєш брата-близнюка? Та звідкіля він узагалі міг у тебе взятися!
Усе обличчя Уляни покрилось рум’янцем, проте вона швидко опанувала себе й відповіла впевненим голосом:
– Це дівча сплутало мене з кимось, тож я їй просто підіграла.
– Тоді звідки у тебе цей перстень? – не вгамовувалась Аліє, підвищуючи голос і вказуючи на безіменний палець Уляни. Великий чорний агат мерехтів у слабкому денному світлі.
Та Уляна не відповіла, бо з лежанки на печі раптом долинуло тихе шарудіння, звідти визирнула чорнява голівка з великими допитливими очима.
– Дитину розбудила! – буркнула жінка, поспішно беручи малого заспаного хлопчика на руки.
– Це Бенедикт, мій хрещеник, – мовчки забрав у неї трирічне дитя Адріян, гордо піднімаючи хлопчика вгору на витягнутих руках.
Малий засміявся й проговорив щось своєю, зрозумілою лише йому одному, мовою.
– Ну, тримай, – протягнула склянку з настоянкою гостям Уляна. – Це сильний сонний відвар. Не зловживай ним, бо у великій кількості може стати смертельною отрутою. Лише кілька крапель… І я навіть не хочу знати, навіщо він тобі, – пропалила вона поглядом Аліє.
Татарка тремтячими руками взяла пляшечку й потягнулась до кишені.
– Ось, це все, що цінного в мене є, – протягнула кілька монет вона.
– Лиши собі, вони тобі ще знадобляться, – відрізала Уляна, забираючи сина в Адріяна. – Вам час іти, любі мої гості!
Бенедикт потягнув маленькі рученята до Адріяна, і белькочучи щось по-своєму, похнюплено дивися, як той виходить.
– Ти поводишся дивно сьогодні, – уже біля самих дверей сказав Адріян. – І що це за нісенітниця з братом-близнюком? Візьми! – він поклав на вікно кілька мідних монет. – Це за відвар.
Аліє вийшла з хати з дивним відчуттям. Тут щось було не так, Уляна ламала комедію про Уласа саме тоді, коли той був їй так потрібен! Так, їй потрібен був друг, потрібен був Улас – єдина людина, якій дівчина за весь час своєї затяжної пригоди, не могла й не хотіла брехати…
– Пробач її, – почав було Адріян. – Вона зазвичай така привітна, а зараз – наче підмінили, вовком дивиться…
– А ти знаєш, звідки в Уляни той перстень з агатом? – із запалом спитала Аліє, на півслові перебиваючи свого супутника.
– Вона привезла його зі своєї останньої мандрівки. Уляна робила ліки для шпиталю в Черкасах. Сказала, що врятувала якійсь шляхетній панні життя, і та нагородила її. А що?
– Шляхетній пані, кажеш? – хитрувата усмішка раптом осяяла обличчя Аліє. – Зачекай хвильку, добре? – вказала Адріяну на лаву біля хати вона. – Я зараз!
Дівчина стрімко розвернулася й без стукоту знову зайшла всередину.
