Три хрестики Аліє - страница 53
Раптом Аліє згадала про ланцюжок з останнім хрестиком. Вона мимоволі потягнулася до грудей і намацала там знайоме розп’яття, що колись належало її матері. Хтось дбайливо повісив хрестика їй на шию, поки вона була непритомна, омив її, одягнув нову сорочку. Можливо, Лукаш справді дбав про неї, наказавши матері доглядати за дівчиною? Але в нього була наречена. Це слово без ножа краяло серце Аліє. Чи в праві вона була боротися з нею? Лукаш ніколи не належав їй, але з того часу, як Аліє прийняла його хрестик, дівчина відчувала на собі частинку його душі. Тепер цю частинку забрали, час відпустити чоловіка на волю. Її притулок – монастир.
Умившись, Аліє дістала з торби гребінь і сяк-так зачесала волосся. Попри підбите око й розпухле обличчя, чомусь саме обрізаних кіс зараз зробилося шкода найбільше. Поспішно одягнувшись, зап'явши хустку та прихопивши свої речі, Аліє нишком вийшла з хати.
Дівчина дивилася на верхівки святої Софії, ніби чекаючи на знак, але золоті бані, як і напередодні, радісно виблискували на сонці, що останніми теплими променями зігрівало багатостраждальну землю. Вона стояла, готова щомиті бігти світ за очі з цього оманливого міста, аж раптом в її голову прийшла рятівна думка. На очі Аліє потрапили черниці – кілька жінок у літах, що поверталися зі служби в Софійському соборі.
– Сестрички, любі, заждіть, зачекайте! – крикнула вона через увесь майдан, підбігаючи, скільки було сил до схимниць.
– Боже помагай! – у один голос сказали черниці. – Чим можемо тобі прислужитися, дорога сестро?
– Мені конче потрібно у Густинський монастир! Знаєте, як туди потрапити? Я іду з самого Кам’янця, щоб віддати останню шану своїй матері…
– Царство їй небесне! – осінили себе хресним знаменням монахині.
Аліє мимоволі здригнулась від тих слів. Проте нічого кращого в голову не приходило, тож вона опустила очі долі й ледь помітно зітхнула. Усе, що вона знала про свою матір, і про що могла б іще дізнатися, крилося там, у Густинському монастирі, і тепер якась невідома сила вела її саме туди. Та й чи великий у неї лишався вибір?
– Густинський, кажеш? Це ж Свято-Троїцький монастир, що під Прилуками, – заговорила одна черниця, розглядаючи великий синець під оком Аліє та набряклу губу й поглядаючи на інших. – Наша паніматка казала, що в Лаврі мешкають паломники з дівочого монастиря в Путивлі. А Густиня майже в них на шляху. Може, тобі пошукати тих схимниць? Підете разом, із охороною, що каштелян приставляє, а там – повернеш на собі на Прилуки!
Аліє пішла, вдячно прихиливши голову, а черниці ще деякий час стояли й журливо дивилися їй слідом.
– Боже помогай, дитя! – нарешті кинула одна з них, малюючи в повітрі хрест, ніби намагаючись уберегти від минулого та неминучого.
Панна Агнешка лютувала.
– То, кажеш, вона в місті?
– Так, пані, – відповіла Беата. – Сама її бачила. Все пройшло, як я й передбачала – вона знайшла ту пришелепкувату Марію. Баба та, довго не думаючи, разом із іншими молодицями, що вже були гарно на підпитку, ледь не до смерті забила нашу татарочку. Потім підійшов якийсь службовець із магістрату, відняв татарку, але жінки наполягли, щоб він кинув її в холодну, а вже зранку розібратися, хто в чім завинив. Вона би там до ранку і здохла вже, якби не той козак, Лукаш.
– А він звідки там взявся?
– Та, прийшов забрати матір додому! Дурна Марія все йому й розбовкала!
– О, то дівчинка зустріла свого старого приятеля! І що він?
– Витягнув її, звелів відвезти до себе до хати, а матері наказав про неї дбати, як про рідну дочку!
– Гм, нашу татарочку там швиденько зі світу зживуть! – усміхнулася Агнешка. – І мати, і її майбутня невістка. Чула, що краля Меланія сама з чортами ночами знається!
– Так би воно й так, але вилетіла наша голубка! Певно, одразу відчула, що їй в тому домі не раді.
– Утекла?! І де ж її тепер шукати?
– Мої хлопці сьогодні розпитали людей на воротах. Кажуть, зранку якась купка черниць у супроводі міських охоронців попрямували до Ніжина. Із ними були й послушниці, одна з яких дуже походила на нашу татарочку. І лице все таке жалюгідне, підбитеньке.
– Он як! Ну що ж, я свого вдруге не впущу! Немає нічого солодшого за помсту! – хижо скривила губи Агнешка й поспішила в сусідню кімнату, де саме відпочивав її чоловік, земський суддя Іван Аксак.
Красені козаки на випещених конях час від часу кидали погляди то на двійко гарненьких юних черниць, що шарілися й знічено відводили погляди, то на їхніх старших, але ще доволі молодих сестер-наставниць з Харлампіївого монастиря в Путивлі. Не оминали вони увагою й Аліє, змучену й хвору, в латаній одежі, із погаслим поглядом, але навіть тоді вродливу. Їй підморгували, намагалися заговорити, пропонували взяти на коня, але вона воліла взагалі їх не помічати. Рани на тілі загоювалися, але душа з кожним днем боліла все більше.
Дівчина повільно пленталася дорогою, не зважаючи ні на що навкруги. Аліє вже не вірила нікому. Обманюють всі. Зраджують одне одного, вдають, що люблять і дбають, та зрештою думають лиш про спасіння власної шкури. Навіть Улас (чи як тепер його-її називати?), якому Аліє вірила всією душею, обманював її. А чого лиш вартували чорна подяка Лукаша та його доброї матері… Та й вона сама жила в суцільній брехні. Лише її мама була щирою, коли казала, що немає в Україні щастя.
Раптом у їхній розмірений і спокійний паломницький поїзд ввірвалися крики й гам. Два вершники примчали з Києва. Вчинивши серед паломників справжній ґвалт, вони назвалися слугами пана Аксака, земського судді.
