Три хрестики Аліє - страница 63
– Що ж це він так забарився? – непокоїлася якась далека родичка Аліє, імені якої вона навіть не намагалася запам’ятати.
У всіх бурчало в животах, але за стіл ніхто без веління Януша сідати не смів.
Нарешті знадвору долинув стукіт кінських копит. Усі гості полегшено зітхнули й висипали на подвір’я зустрічати жениха.
Але Густав не поспішав виходити. Його обличчя було ще білішим, ніж звичайно. Здавалося, він осунувся й постаршав ще на десяток років.
– Що сталося? – понуро запитав Януш.
– Мене упіймали розбійники! – криком відповів Густав. Його руки досі трусилися. – Вони змусили мене пообіцяти віддати їм найдорожче в обмін на моє життя і… – він ковтнув слину, – мою честь. Я… Я пообіцяв, що зроблю, як вони хочуть…
– І що ж вони захотіли? – кинувся до товариша Станіслав.
– Вони… Ці розбійники сказали, що заберуть мою наречену, панночку Аліє…
Дівчина отетеріла. Вона так і завмерла на порозі з роззявленим ротом.
– Але ж я не річ, яку можна просто так віддавати! – ледь не викрикнула Аліє, коли до неї повернулася мова.
– Ні, не бувати цьому! Панну Аліє Тишкевич ми не віддаватимемо, – постановив Януш.
– А як же честь моя? Вони примусили мене присягнути достоїнством шляхетським, я тепер назад слова свої не візьму!
– А де ж твоя честь була, пане Голембійовський, коли ти власну наречену розбійникам у рабство віддавав, своє життя рятуючи? Честь! – відчеканила Аліє. – То тепер скажіть, шляхетні люди, чим ви кращі від татар, про яких ви з такою відразою говорите? Чим ви кращі за тих, хто продають своїх невільників і ховають жінок у гареми? Чи чесно було замордувати власну дочку так, що вона від вас, дідусю, відреклася й жодним словом ніколи не згадувала? Славний рід Тишкевичів, що вибудуваний на крові й ненависті своєї ж рідні!
Аліє в розпачі побігла в свої покої. То її хотіли відіслати зі старим нудним нареченим подалі в Литву, тепер її віддадуть розбійникам… Аліє згадалися покійна пані Софія та її жорстокий чоловік, згадався козак Данило, котрий ґвалт їй чинив, масні губи пана Сестринського, руки Калиновського… Згадалися Уляна й Адріян, щиросердний Микита, що пожертвував заради неї життям, і Лукаш, який, певно, ніколи їй не пробачить…
У таких роздумах вона заснула. Сни тієї ночі були важкі й неспокійні. Їй здавалося, вона знову сидить у холодній, а над нею розмахує широкими крильми зграя воронів, під ногами з’являються змії, дихати стає все важче й важче…
– Панночко! Панночко, прокиньтеся!
Біля її ліжка стояв Лазар, тримаючи в руках свічку.
– Панночко, треба тікати! Ми не дамо тебе розбійникам!
– Тікати? – спросоння Аліє не розуміла, що відбувається. – Лазаре! Ти повернувся! Чому ж тебе не було так довго? Ти передав листа!
– Так-так, мене на цілих два тижні затримала хвороба… Але то пусте! Твої друзі обіцяли приїхати, одразу як зможуть, але про це не зараз… Зараз треба тікати!
– Тікати… Але куди?
– У мене є бабка в Києві. Ми до неї поїдемо! Вдягайся хутчіше, панночко!
Але Аліє лише захитала головою. Вона остаточно прокинулася й сіла на ліжку. У животі бурчало, нагадуючи про пропущену вечерю. У кімнаті було темно й холодно – безнадійно.
– Від них не втечеш, – сумно сказала дівчина. – Вони ж не пошкодують тебе, Лазарю! А я вже втомилася бігати, ховатися. Будь що буде.
– Але… – на очах у хлопця ледь помітно забриніли сльози. – Невже ти так просто підкоришся? Отак будеш чекати, поки за тобою прийдуть розбійники?
– Наш пан збирає ополчення. Не бійся, хлопчику, мене захистять! – заспокоювала його Аліє, сама на вірячи в свої слова. – А втім… Чим ці розбійники гірші за Голембійовського?
Похнюплений Лазар смиренно вийшов з кімнати, а знадвору почулися голоси панських пахолків, що заступали на варту.
Зранку Аліє розбудила баба Варвара.
– Уставай, панночко, горлечко моя, за тобою приїхали!
– Хто? Розбійники?
– Ой, навіть не знаю, що то за розбійники такі! Цілий загін вояків, кажуть, у місто заїхав! І всі на конях, у празникових шатах, зі стягами… сурмлять у труби, ніби на свято якесь зібралися!
Варвара допомогла дівчині одягнутися, принесла жбан холодної води для умивання, заплела волосся. На допомогу прийшли й інші служниці, і незабаром Аліє вже стояла, вбрана в блакитну тафтову сукню, увінчана розшитою бісером стрічкою та листям барвінку.
– Мов до шлюбу зібрали, – поглянувши на себе в люстерко похмуро сказала Аліє, накидаючи на плечі підбитий хутром плащ. – Що ж, зустрінемо дорогих гостей по-панськи!
Чекати довелося недовго. Скоро на подвір’ї залунали звуки труб і барабанів, замайоріла корогва й чітким строєм, під уважними поглядами Янушевих пахолків із зарядженими мушкетами наготові, проїхали святково вбрані козаки.
Аліє визирнула у вікно й заклякла – попереду їхав Лукаш. Її Лукаш! У шитому золотом кунтуші, із високим пір’ям у прикрашеному дорогоцінним камінням плюмажі.
– Вельмишановне панство! – звучним голосом звернувся він до Януша, Станіслава й Густава, спішуючись і знімаючи шапку. – Я, Лука Підгорецький, прийшов забрати те, що мені було обіцяно паном Голембійовським.
– Та як ти смієш сюди з'являтися! Ми можемо засудити тебе за розбійницький напад на нашого ясновельможного пана Голембійовського, холопе! – вигукнув Станіслав. – Або ж скарати тебе за твою витівку на горло просто зараз! У Тишкевичів суд короткий!
– Так, я вже чув про таке, – лише куточком губ усміхнувся Лукаш і одразу посерйознішав. – Я пробачу тобі, пане Станіславе, образу. Але лише тому, що ти брат дівчини, до якої я приїхав свататися. Не холоп я, а шляхтич, хоч і безземельний. Не маю я нічого, окрім ось цієї шляхетської грамотки та доброї козацької хоругви, яка вірно мені служить. Не як злодій приїхав до вас, а як син до батька. Та як не віддасте Аліє за мене з доброї волі, то гріш – ціна слову шляхетському, пропала навіки ваша панська честь!
