Три хрестики Аліє - страница 9
Та нічого не виходило. Сумління черв’ячком підточувало душу. Бездоганно продуманий план Аліє, такий довершений, немов італійський вітраж, зненацька почав тріскатися. Марина була тією ниточкою, за яку Аліє учепилася, місточком між остогидлим домом і омріяною новою батьківщиною. Аж раптом ниточка обірвалася, а в кисеті лежало уже три хрестики.
Аліє зупинила загнаного коня лише на спуску з гір. Вона пригляділа прикриту кизилом галявину, зійшла на землю й лише тоді, заховавшись під пологом кущів, дозволила собі розридатися. Уперше за останні десять років.
Коли хлопчакам із родовитих сімей виповнюється сім років, їх забирають з-під материнської опіки гарему. Знатні кримчаки віддають своїх синів на виховання черкесам, серед яких обов’язково знайдуться родичі. Живучи з кочівниками, хлопчики вчаться мистецтву війни.
Коли ж дівчаткам виповнюється сім років, матері починають готувати їх до одруження, навчають доглядати за собою та догоджати чоловікові.
Коли Аліє минуло сім і вона зрозуміла, що приречена жити в гаремі й ніколи більше не гратиметься з братами – Махмудом і Яфаром, які один за одним залишили жіночу половину сераля, вона пообіцяла собі, що ніколи більше не плакатиме. Вона мала вирости такою ж відважною, як її брати, як батько, котрий після розлуки із синами з кожним днем все сильніше прив’язувався до своєї єдиної дочки, потураючи її забаганкам. Аж до сімнадцяти років…
«Не можна плакати, інакше твої карі оченята будуть тьмяними й негарними», – казала їй мама.
«Не плач. Твої брати ж не плачуть», – рівняв її на своїх синів батько.
«Не плач…» – крутилося у голові в Аліє. – «Випущена стріла не повертається. Я мушу довести це до кінця. Я повинна потрапити на Україну».
Легкий ридван, непристосований до гірських доріг Таврії, розхитувало й підкидало на кожному камені. Загін із тридцяти вершників-козаків і невеликий татарський роз’їзд, що тримався осторонь, супроводжували цей запряжений четвіркою низькорослих татарських коней екіпаж. На встелених яскравими килимами сидіннях розташувалася білява панна зі своєю служницею.
– Як почуваєшся, панно Агнешко? – схилився в поклоні один із вершників, убраний по-похідному, але значно вишуканіше й дорожче за своїх супутників, проїжджаючи повз відкрите вікно ридвана.
– Ця дорога зводить мене з розуму! – жалісно скривила носа дівчина. – Вже не можу дочекатися, коли ми пересядемо на корабель.
– Не зовсім корабель, ясна панно, – ніби виправдовуючись потупив погляд вершник. – Ми пересядемо на козацький човен, тільки лиш проїдемо пороги. У цих диких краях і пристойного судна не знайти. Та ти не турбуйся – для тебе, милостива панно, ми створимо найкращі кондиції!
– Сподіваюся, бо від цієї дороги мене нудить!
Вершник ще раз шанобливо вклонився і від’їхав.
– Скільки нам ще їхати до Перекопу?
– Півтора дні, пане Зборовський, – відповів козацький ватажок, поважний чолов’яга з понівеченим хворобою обличчям, який очолював процесію.
Шляхтич насупився й кивнув.
– А до Запоріжжя?
– Не менше тижня.
– Лиш би кляті татари дотримали обіцянку, – сказав він крізь зуби, кинувши погляд на роз’їзд розкішно вдягнених татар. Це був загін, який Халіль-бей направив супроводжувати польських делегатів до Січі.
Козак насупився й нічого не відповів, а лише окинув недовірливим оком кримських супроводжуючих.
– Святий Боже, ти мене налякала! – натягнув повіддя Зборовський.
Мало не під копита коня кинулася дівчина. На вигляд це була русинка – по-русинськи вдягнена, світлолиця, з брунатним волоссям, заплетеним у довгу, перевиту голубою стрічкою косу. Лише зросту дівчина була маленького, як буває в татар, і ледь розкосі очі двома темними вуглинками горіли на круглому лиці.
– Що ти за таке бісове дівча?! – скричав пан Самуїл Зборовський польською.
Аліє перелякано мовчала, підшукуючи слова, які уперто не приходили в голову. Процесія з’явилася для неї несподівано, з-за гори, тож вона ледь устигла зметикувати й зістрибнути зі свого жеребця, одразу по тому кинувшись під ноги самому Зборовському, якого розпізнала по одежі.
– Хто ти й звідкіля? – вже лагідніше українською спитав козацький отаман.
– Я бранка. Роксолана. Утікачка з татарського полону. Ви ж мене тут не кинете? – тремтячим голосом розіграла вона спектакль, боязко покосившись на татар, що стояли поодаль.
– А чи це не твоя подруга там на дорозі з перерізаним горлом лежала? – суворо продовжував Зборовський.
– Моя, – опустила очі долі Аліє.
Вона товклася на місці оточена суровими вершниками, не знаючи куди подіти руки й як приховати рум’янець, який з’явився на її щоках від сорому – благородна татарка не звикла ось так просто розмовляти зі сторонніми чоловіками. Та ще й коли мова зайшла про Марину…
– Ми разом тікали від одного аги, – продовжувала дівчина. – Я в нього цілих п’ять років прослужила, він мав би вже скоро відпустити мене на волю… а тоді він збіднів і вирішив продати мене в Бахчисарай, якомусь реміснику. І Маринку…
Сльози знову потекли з очей Аліє. Їй справді стало дуже жаль себе, вона щосили намагалася забути правду й сама майже повірила в історію, яку напередодні придумала.
– Ми поховали її. По-християнськи, – сказав козак, спішуючись.
Він був велетенського зросту. Зовнішність його здавалася потворною: одна сторона лиця була ніби піднята угору, а друга – злегка опущена донизу. Здавалося, ніби одним куточком губ він увесь час посміхався, а іншим – плакав.
