Львів. Смаколики. Різдво - страница 20
— Прошу пані! — Чоловік розчахує перед нею двері й подає руку.
— Дякую. — Оля, зісковзуючи по старій надщербленій сходинці, заскочено приймає послугу незнайомця в чорному пальті з картатим шаликом.
Та він втримує її міцною рукою. Вони всміхаються одне одному.
— Ох, бачу, що пані не місцева, — зауважує він, підіймаючи з бруківки томик «Львів. Lemberg. Lwow». — Пропоную вам на абсолютно безкоштовних засадах провести невеличку, але цікавезну екскурсію центром міста. До речі, моє ім’я — Святослав. Як я маю звертатися до панянки?
— Ольга…
— О, яке величне, княже ім’я у вас. Але спочатку, може, кави, Олю? Ви були коли-небудь в Італійському дворику?
Дівчина заперечливо хитає головою.
Чоловік обережно бере її під лікоть і неспішно веде нерівною бруківкою. Звертає увагу на численних левів, що прикрашають будинки. Він любить своє місто й хоче, щоб ним захоплювалися приїжджі. Чорнявий, довгоносий, на вигляд років тридцяти. З ним приємно йти поруч. Іще один типовий львів’янин?
Вони минають кілька симпатичних кав’ярень, і Оля здогадується, що Святослав веде її до якогось романтичного й містичного місця.
Можливо, тепер кава смакуватиме їй ліпше і вона нарешті полюбить її, а може, не тільки її…
Любов Долик
А той перший празник
Пам’яті Віктора Гурняка
Вона дуже любила, коли сонце гріло її саме отак — у спину. І не мало значення, чи зараз зима, весна чи літо, — їй подобалося тулитися в обійми сонця саме так.
Ця дивна звичка прийшла до неї не так давно. Спочатку був сон. Чи ні, не так — спочатку було Різдво. Так, а за ним — зимова зустріч пластунів. І він — найкращий, найсильніший, найвеселіший і най-най-найсонячніший — її Василь.
Примружив праве око, а лівим дивився на неї, як ювелір на коштовну дивовижу. Кліпнув, примружився знову, сяйнув білозубою посмішкою:
— Я — Василь! Можна кликати Василько! — посміхнувся. — А як тебе звати? — запитав щиро і просто, наче двері відчинив — заходьте до мене, ось я.
Мама вчила її не знайомитися з хлопцями в електричці. Але що може сказати мама проти пластунів? Їх он цілий вагон, усі їдуть у зимові Карпати, добре, що різдвяні канікули майже тижневі. І Ярина вже не просто студентка, вона — теж пластунка, пластунка-прихильниця, і він… так їй сподобався. Відразу. З першої посмішки.
— Ярина! — рішуче простягла руку, наче у воду з моста стрибнула, а він її потис так легко і тепло, мовби вітер серпневий торкнувся долоні.
— Дуже радий знайомству! Цю мить треба зловити! — розвернувся до свого наплічника, видобув із нього фотоапарат.
— Увага! Пови-и-идло!
Ярина порснула сміхом від такого неочікуваного заклику, глянула питально. Клац — і саме цей погляд вловило око фотоапарата.
— Глянь! Подобаєшся собі? Бо мені дуже, — повернув до неї екран.
З нього у сяйві завіконних променів дивилася дівчина, схожа на Ярину, але і геть інша — щаслива, натхненна, якась неймовірно весняна.
— Що тобі подобається? — уточнила у меткого фотографа.
— От смішна. Не що, а хто! Ти мені подобаєшся! — знову білозубо усміхнувся, а очі — просто в очі.
Ярина від тих слів раптом знітилася і змовкла.
Василь іще раз тепло огорнув її поглядом і, щоб не посилювати її ніяковість, заговорив з хлопцями і дівчатами, які сиділи на лавках поруч. Під загальні жарти й регіт трохи розпружилася і Ярина, вдячно позираючи на хлопця. Знайомилися, розказували про свої попередні зимові зустрічі, хто і як освоював сноуборд, хто і де вперше бачив лижі, а хто і досі їх боїться. А потім у рух пішли канапки, чай з термоса, а навіть і пляцки, які дехто прихопив із хати зі святочного різдвяного частування.
— А як ти святкувала Різдво? Їздила в село, до родини? — Йому так хотілося розговорити сором’язливу красуню. А вона тільки зводила на нього гарнезні чорні очі й відразу поспіхом їх ховала.
— Так, їздила, — відповіла коротко і знову замовкла.
— І ходила колядувати? Пампухами тебе годували? Ти взагалі любиш пампухи? — не вгавав Василько.
— Люблю. Особливо з рожею, такі, як колись бабця робила, — посміливішала Яринка. — Я малою квіти рожі влітку обривала у бабусі, у неї ріс величезний кущ у садку. Потім ми разом перебирали кожну пелюсточку, відрізали білі кінчики біля основи. Ой, яка то була робота тяжка! Потім бабуся перетирала ті пелюсточки з цукром і тримала аж до свят, на пампухи, — детально описувала технологію приготування улюбленої смакоти. — Мені тільки одного разу дозволили з’їсти її раніше, бо замучив стоматит. Їсти нічого взагалі не могла, а мене тільки тією рожею бабуся й вилікувала. Але бабця Настя вже три роки як померла, дідо лишився сам. Є ще тітка Ганна коло нього на селі, татова сестра, то вона нас до себе на свята кличе. Але таких пампухів вона не робить. — Ярина посмутніла, та відразу знову пожвавилася. — Зате в тітки Ганни дуже смачна кутя. І пляцків вона як понапікає — аж очі розбігаються, з якого починати… Ось, бери, пригощайся, то маково-горіховий, добри-и-ий! — простягнула йому шматок апетитного біло-коричневого перекладанця.
— О, з маком я люблю. Я завжди у дитинстві мак тер на кутю, — підхопив розмову хлопець. — А знаєш, яка кутя в нас була? — аж примружився і прицмокнув. — Кутя в нас завжди була така густа-густа, аж ложка стояла, ми туди і мед, і горішки, і родзинки додавали. А коли я тер мак у макітрі, то все наприкінці любив іще й макогона облизати, а бабуся сварила: «Не облизуй, бо лисим будеш!» — стріпнув Василь пишним косим чубом. Волосся густим покосом спадало справа наліво, наполовину затуляючи високе чоло. — Не дуже подібний на лисого? — перепитав — і обоє розреготалися.
