Львів. Смаколики. Різдво - страница 28
Нечасті побачення вибухали концентрованими згустками емоцій і почуттів, що накопичувались у розлуці. Різні міста, світи, долі й узагалі все, геть усе — різне! Яка ж іронія… Та годі! Що ж вона знову засумувала? Ні про що не можна жалкувати і в жодному разі — сумувати! Але ж як їй млоїло та скімлило в грудях довгими зимовими-весняними-літніми-осінніми і — знову зимовими — вечорами на самоті! Здавалось, ті метелики, котрі ожили в душі на початку знайомства й спершу поволі, сонно ворушили крильцями, ніжно пестячи її усередині, — нині мов ошаленіли. Вони нестримно билися тими крильцями, ніби хотіли вирватись назовні. Вирватися за межі єства. Так рвалась її душа до Нього… У його — інше — місто, де він жив, проте де й сам бував нечасто через постійні поїздки та подорожі.
Життя мав хаотичне і насичене, вельми активне, вщент завантажене різними справами, клопотами, зустрічами та, звісно, головним у його житті — творчістю. Коли долало натхнення — лишав геть усе, відходив від світу та з запалом поринав в óбрази й фантазії. Тим жив. Міг не виходити з майстерні по кілька днів, бувало й тижнів, часто забуваючи поїсти. Лише курив і пив каву. Себто багато курив і пив багато кави; в запасі був іще коньяк. І — запоєм творив! Усі знали, що в такі періоди його не можна чіпати, висмикувати зі стану натхнення. Потім його «відпускало» й він знову виходив «між люди». Наставав інший період життя: звичних клопотів, зустрічей з колегами-художниками, відвідування виставок, поїздок за кордон. Власне, таким він був: шалено творчим і весь час у русі.
— Життя — непередбачуване! І тим — класне! — любив казати.
Вона лише мала мрію, що вони таки будуть разом. Колись. Коли? А головне — як? Розуміла: це — із рубрики «очевидне-неймовірне». Розумом тямила, що цього не станеться, проте мрії не полишала. Мати її в душі — це ж так добре… Її ніхто й ніщо не може відібрати. Жодні обставини.
Третя зустріч мала бути короткою: мав лише кілька вільних годин, які викроїв, аби побачитись із нею. Неспішно випили кави у своїй — такій уже рідній! — «Вірменці». Ніяк не хотіли розлучатись. Про те ніхто не казав уголос, та обоє до щему відчували цю потребу. Він мусив добиратися на вокзал, навіть квитка мав на останній вечірній потяг до Чернівців, але випадково (чи, може, не випадково? Бо ж… саме так!) зрозумів, що запізнюється і вже нікуди не встигне.
Отож із неприхованою радістю викинув квитка у смітник, і вони рушили блукати маловідомими вуличками, зазираючи в маленькі кав’ярні, котрі ховались у їхніх глибинах і про які мало хто знав. Бо зазвичай у Львові п’ють каву десь у центрі, довкола Ратуші, чи ж у найближчих, прилеглих до неї вулицях. Їм же заманулось піти абикуди — куди нестимуть ноги.
Що то був за шалено приємний вечір! Львівські кав’ярні — такі маленькі, затишні й різні — зустрічали їх теплом і приємним запахом свіжої випічки. Розгортали перед ними обійми, й у кожній вони почувались інакше. Безмірно насолоджувались кавою — вирішили спробувати всілякої. А до неї — різних смаколиків! Він годував її, вона — його. Це було так… пронизливо інтимно та чуттєво… Шалено хотіла доторкнутись до його красивих рук. Нестерпно жадала притулитись до нього, його грудей, відчути його тепло того холодного лютневого, добряче припорошеного снігом, вечора… Щось їй підказувало, що й він хоче цього так само, як і вона. У його погляді, рухах, у всьому ньому відчувала приховану й тамовану шалену пристрасть і бажання. Однак був, як завше, стримано-шляхетним. Не міг собі дозволити такої розкоші, як доторку до неї. Чи то вважав, що вона сприйме те за неповагу до неї, — хтозна! Не відала. Лише жадібно впивалась його поглядом, жестами, ним усім. Старалась піймати всі миті присутності поруч, насолодитися кожною сповна й заховати у найпотаємніший закуточок душі, аби потім, коли його не буде поряд, — згадувати, переживати заново, насолоджуючись…
— Обіцяйте мені, що я таки втілю на полотні ваш милий образ! Дуже б того хотів… — стиха мовив, коли сиділи в одній із кав’ярень. Легенько торкнувся її вуст, аби змахнути з них крихту, що лишилась від тістечка. Рука його на мить затрималась біля її лиця. Мимоволі підвела свою, аби пересвідчитись, чи все гаразд, і ненароком доторкнулась до його руки. Аж пронизало солодким струмом, усередині все затремтіло. Це був їхній перший доторк: крадькома, мовби боячись чогось — чого? Хтозна…
— Якщо ця дивовижа реальна, то, звісно, залюбки! Мені б теж дуже хотілось того… — видихнула, не відводячи від нього очей. Цікаво, він узагалі тямить, що небайдужий їй? Чи відчуває її — теж тамоване, але таке нестримне — бажання? Їй здавалося, що вона перед ним уся мов на долоні, а душа її, переповнена почуттями до нього, — розгорнена книжка, котру легко можна прочитати…
Укотре вийшли на вулицю, морозне повітря війнуло у розпашілі лиця. Якийсь час мовчки йшли поряд. Той доторк розбурхав обох, чуттєвість заполонила ущент… Відтак щось розповідав, начебто й несуттєве, та слухала з великим інтересом — цікавило абсолютно все, що б не казав…
Вечірній зимовий Львів — особливий: фантастично чарівний, огорнений теплим сяєвом ліхтарів, ламп та ілюмінацій, котрими оздоблені фасади кав’ярень і крамничок. Сніг уже припорошив бруківку — була геть білою. І продовжував сипати з неба дрібними сніжинками, що у світлі виблискували, мов зірочки, перетворюючи все довкола у розкішну феєрію. Власне, Львів особливий і розкішний завжди, в будь-яку погоду і пору року.
Та фантастична виняткова атмосфера загострювала почуття. І вони звільнялися, намагались піймати вирáзні миті, які народжувались від присутності поруч, миті, що дарували одне одному. Вона міркувала, як же відбувається оте диво: як дві людини, будучи поряд, можуть породжували таку нестримно-шалену енергію, котра іскриться поміж ними, мовби струм. Звідки береться ота чуттєвість, що вихлюпується зсередини, поєднується в суцільний потік, русло, захлюпуючи все довкола. І насамперед — їх двох. Звідки це? Для неї те лишалось таємницею…
