Львів. Смаколики. Різдво - страница 43
— Хоч ви йому скажіть! — До неї впритул наблизилась розпашіла жіночка в червоному береті.
Вона мовчала. Якщо промовити хоч слово, обернутись, поглянути в очі, цей вулик засмокче тебе, розчинить у собі.
— Пані, можна дівчинка вам на коліна сяде? — Втомлена матуся з оберемком важких сумок садовила на коліна кволій Вірі малу в жовтому комбінезоні, що робив її схожою на похнюплене курча.
— Не треба! — Вона ледь встигла відштовхнути дитину.
— Ви що робите? — скрикнула жінка.
Мала поточилася і випустила з рук яскравий пакет. З нього посипались іграшки. Блискучі, кольорові. Справжнє свято, що в єдину мить опинилось під ногами. Кілька іграшок одразу роздушили важкими підборами. Мала зарюмсала, шморгаючи кирпатим носиком.
— Не треба було її мені на хворі коліна садовити! — гаркнула Віра.
— Та як ви можете? То ж дитина! А якби впала? — Мама притисла до себе малу і голосно обурювалась. — Що за людина? Свою дитину, певно, не відштовхнула б, геть під старість розум втратила!
Літня пані стріпнулась, наче від ляпасу, але змовчала.
— Ви тільки на неї подивіться! Сидить пава кучерява, наче оглухла!
Пасажири загули, підтримуючи обурену матір. Віра опустила погляд і зловила власне відображення у срібному сніговичку, що вчепився гострим кутиком у поділ її пальто.
— Це сніговичок! Я вгадала, скажи! Скажи, мамо! Я вгадала? — Дівчинка лежала під теплим боком мами й тягнулася пальцями до іграшки.
— Вгадала! — Мама посміхнулася.
— Тепер моя черга!
Ялинку тато привозив перед самим Новим роком — величезну, пухнасту. Щоб під саму стелю. Для неї виділялось особливе місце — біля вікна. Ялинка обов’язково мусила обертатися навколо себе, як карусель. І вони аж до самих сутінок прикрашали її гірляндами й іграшками з кольорових коробок. Кульками всіх кольорів веселки, шишками, бурульками та найцікавішими — фігурками на крихітних прищіпках.
Кожного Різдва вони з мамою мостились під нею, просто під пухнасті гілочки, і по черзі вгадували, хто на яку іграшку дивиться. За кожну вгадану мама розповідала казку. Сніговичок був одним із улюблених: через необачність він завжди потрапляв у неймовірні пригоди, але наприкінці завжди знаходив вихід — просив пробачення. З будь-якої ситуації є вихід, якщо попросити пробачення в того, кого образив. Так казала мама.
— Пробач, — прошепотіла Віра, простягнула іграшку дівчинці-курчатку і підвелась.
Ображена матір іще щось кричала вслід, але старенька вже її не чула. Віра повільно вийшла з трамваю, втягнула носом повітря і закашлялась: на вулиці похолоднішало. Жінка з останніх сил дошкандибала додому і скинула пальто. Потім, перевівши подих і кривлячись від болю, стягнула черевики. Коліно розпухало на очах. Жінка приклала до нього рушничок із льодом і вмостилась у кріслі. Пересуватись квартирою було важче, ніж вона думала. Голоду не було, то й добре: до базару вона так і не доїхала. Але шлунок потребував чогось теплого. Старенька підігріла собі кисіль із ягід і перевела погляд на круглий годинник. Стрілки зупинились біля позначки з цифрою дев’ять, і годинник гучно бамкнув: саме час.
— З днем народження, Віро. З шістдесятим Різдвом, — прошепотіла жінка, відпила ковточок і виплюнула назад. Кисіль обпікав, як справжнє літечко.
Віра відкинулась у кріслі, заплющила очі і знову занурилась у спогади.
Дівчинка пила ягідний кисіль великими ковтками. Мама називала його літечком, бо зігрівав і пахтів гарно. І літечко посеред зими завжди було солодким і смачним.
— Не поспішай, ніхто його в тебе не забере!
Але вона не чула. Обпікаючи язик і губи, вона поспішала допити літечко до останньої краплі. Адже після цього можна було одягатись і йти на карусель.
Карусель завжди привозили в січні. Величезну, з яскраво-червоним куполом. Встановлювали навпроти Оперного театру на проспекті Свободи, просто біля височезної темно- зеленої ялинки. Щовечора на ній запалювалися святкові гірлянди і грала весела музика. Святкові вогники віддзеркалювались в очах кожного малюка, який бачив карусель, і його тягло до ялинки, як магнітом.
Дівчинка не уявляла Різдва без неї. Спочатку привозили карусель, потім був її день народження, а наступного дня — Різдво. Три чудові святкові дні.
Карусель… Як давно вона каталась на ній? Останні роки до пенсії жінка завжди працювала в день перед Різдвом. Улюблена робота — бухгалтер у невеличкій компанії — перетворювалась на пекло. В останній момент приходила сила-силенна документів, які потрібно було обробити до кінця дня: хто ж залишає невиконану роботу на свята? А варто вийти на обід, подихати свіжим морозним повітрям — одразу потрапляєш в іншій світ. Навколо завжди гуляють люди: закохані парочки, весела молодь, сім’ї з дітками, студенти, школярі. У них є час сповна насолодитися різдвяними клопотами, ошатними вітринами, веселою штовханиною в магазинах чи просто прогулятися святковим Львовом: почати від пам’ятника Данилу Галицькому — і через усю площу Ринок. І ввечері здавалося, що Різдво її душить — усі вже по домівках, готують, сміються, слухають телевізор зі святковим концертом. А вона йде додому втомлена, зла, ображена на весь світ, і не хочеться вже ніякої мороки з сукнею, столом, гостями…
Але дорогою Віра помічала, як по-казковому іскряться крижинки на заметах, наче срібні бризки бенгальських вогнів. Вони нагадували нічне сяйво великих міст, яке можна побачити тільки з вікна літака. Під ногами скрипіла паморозь, ніби вона сама була — Мороз. Господарі квартир на перших поверхах починали виставу тіней на шторах. Здавалось, ніби вся ця казка про неї. А відчиняючи двері додому, вона потрапляла в інший світ: галасливий, ароматний, теплий, радісний. І одразу їй до рук стрибало горнятко гарячого глінтвейну.
