Львів. Смаколики. Різдво - страница 49
Мене хтось акуратно смикає за руку.
— Баб?! Ти чого? — я обурена, вириваюся.
— А ну, йдіть усі додому! Бо як старий Вирга зачує вас тут, то буде біда! І треба вам тих груш. Свої ж вдома маєте! — тихенько гримає на нас моя бабця у напівтемряві.
Хіба ж вона не розуміє, що задоволення не в грушах?! Ніхто й не збирається нікуди іти.
Я вже сонна і безсила. Бабця помаленьку веде мене додому. У неї хворі ноги.
— У-у, знов у багно кинула! Орисько, дивися! — чую вже здалеку.
— Не будь такий мудрий! Сам вилізь і скидай! — огризається пошепки дівчинка.
— А хто то тутка є? Га? От бісові діти, каждого днє те саме! Я вам зара дам…
І я чую, як тріщить гілля на груші й розбігаються з писком покарані бешкетники.
— Улянко, а ти в тополі ходила? — питаю я.
— Нє-а, а шо там таке файне є?
— А я знаю? Всі там були, гриби там збирали, з фоси стрибали… — відповідаю я. — Може, підемо подивимося? Усі думають, що ми на ставі! Йдемо?! Тут же недалеко? Та й ми ненадовго!
І ми пішли — через потічок, через поле з коровами і кіньми, через швидкісну трасу на кордон. У тополі, де росли печериці і скидалося всіляке сміття з села і з машин, що проїжджали. А сонце ніби стежило за нами.
Ми забули про час, бавлячись у лікаря, і схаменулися тоді, коли на оголені руки впали перші важкі краплини дощу.
— Я боюся і хочу додому, — заскиглила Улянка після блискавки і грізного розряду грому, що вдарив десь зовсім поруч.
— Не переживай! Перечекаємо зливу тут і повернемося! — намагалася підбадьорити її я, хоча теж перелякалася.
І ми залізли у викопану кимсь невеличку печеру під трасою, де заснули, пригорнувшись одна до одної, як безпорадні сліпі кошенята.
А бабуся, моя маленька бабуся підняла на ноги півсела, щоб повернути неслухняних дітей додому.
Вже й не пам’ятаю, як опинилася під теплою ковдрою в хаті. Тільки бринять у вухах стурбовані бабині слова:
— Що ж ви там робили, дитино?
— Я Уляні банки ставила, бо вона хвора…
І та справді захворіла. Але не від моїх банок, а від того, що перемерзла, поки нас знайшли.
А мене бабуся відігріла і відпоїла.
А ще я пригадую, як ти мене ставила на стіл у тітчиній хаті, звідкіля я залазила тобі на спину. І ти мене, сонну, несла так додому. Та ж я вже майже чиркала ногами по землі, бо виросла. А ти все одно завдавала і завдавала мене собі на плечі! Я таки одного разу тебе переважила, і ми обоє вже майже біля нашої хати впали у рів. І хіба ж я не могла прочалапати тих п’ятдесят метрів сама?! Ой, маленька моя, бабуньо…
— Не їдь! Ще не їдь! Побудь трохи. — Він мене просить уже півгодини поспіль. — Свята, канікули…
Глибоко зітхаю. Якась незрозуміла журба на душі.
— Я не можу! Я обіцяла мамі повернутися вчасно, — відповідаю, знову зітхаючи і насилу вириваючись із його широких обіймів. — Не можу, душа не на місці… Я мушу їхати. До завтра!
Приїжджаю на село. Проходячи повз вікно по балюстраді, зауважую перекинутий стіл, розчахнуті міжкімнатні двері, далеких родичів у коридорі… Під грудьми неприємно запекло й ошпарило, там утворилася чорна гливка маса. Двері відчиняє заплакана мама:
— Ой, ну що ж ти так довго!
— А що сталося? — ледь вичавлюю з себе, а в думках: «Щось із дідом».
У коридор заходить пригнічений дід.
— Баба Поля ПОМЕРЛА!!!!!!!!!!!!
Серце вибухає, розриваючи на пил масу у грудях. Світ скручується у калейдоскопічну трубочку і перетворюється на безглуздий у своїй нескінченності тунель. А в душі утворюється чорна діра, яка існуватиме там усе моє життя. Вона лише трохи зменшиться з появою моїх малюків.
Люблю їх так, як ти навчила мене любити, як навчила мене турбуватися, як навчила віддавати все до останньої крихти, не пам’ятаючи про себе.
Сонце моє, бабусю! Хочу тебе обійняти і не можу, лише уві сні іноді мені це вдається. Але це лише ілюзія твого повернення… Так, як ти, мене ніхто не любив і ніколи-ніколи ніхто не любитиме! Так уміють лише бабці, яких у мене вже давно нема.
У дитинстві я так хотіла вирости, що не зауважувала того найціннішого, що в ньому було, — тебе. Це було так звично, як світанок зранку і захід червоного сонця ввечері, як літні канікули у тебе і твоя кутя на Різдво. Мені здавалося, що так триватиме вічно і — що ти вічна! А вічною виявилася твоя любов до мене. Твої порепані від праці долоні, маленькі покручені пальці. «Вдігни мені говку, Вероніцінька! Я ніц не виджу…», у вухах бринить твій голос досі. Я його тембр, інтонації ніколи не забуду. Як ти ходиш борозною по городі, як дбайливо збираєш кожен помідорчик-огірочок, а для мене — найліпший, найгарніший. А на свята — твоя смачнюча кутя, такої вже ніхто не готує. Я так її любила, що одного разу ти приготувала її мені влітку, у липні посеред спеки. Ти завжди була моїм літом посеред зими і святом у будні. Це ж ти мене навчила колядувати і ліпити пироги, палюшки… Під твою диктовку я маленькою записала собі «Отче наш». А я вчила тебе перших літер і слів, бо як же ти мала читати мої привітання зі святами…
Я снила цими місцями, де завжди жила ти, витала над ними у сутінках, дофантазовуючи те, чого ніколи не бачила, пірнала знову у ставок і бігала городом, аж поки знову не повернулася жити сюди. Я відчуваю твою любов у пахощах весняних півоній і білих лілій, у викопаній цибулі й у співі цвіркунчиків, у спекотному сонці і скрипінні морозяного снігу під ногами… А ще восени дозрівають яблука, падають з дерев горіхи: «Йой, як підеш до тої свої музикальної школи з такими чорними пальцями?!»
