Якщо полюбиш прокляття - страница 18
— У це важко повірити й важко зрозуміти.
— Чому ж, — не згодився Диводан, — зовсім як наші жерці. Їм теж лише влада потрібна…
— Тихо! — Віланда рвучко здійняла руку і вказала очима вперед. — Сюди їдуть вершники. Їх близько десятка. Їдьмо назустріч.
Розважливий Гайнелій не квапився виконувати наказ:
— А якщо це один із загонів Стратомира?
— Мої люди впораються з ними, — Віланда упевнено ляснула коня по шиї.
Повернули на захід — за сонцем, що вже сідало, ставало дедалі червонішим, — назустріч невідомій небезпеці.
Кількість метеликів та бабок між тим усе збільшувалася. Зелений весняний степ, що й без того милував око пістрявим розмаїттям перших квітів, зарухався, замиготів, зашелестів, мов живий. Здавалося: це вітер позносив сюди безліч розкішнокрилих комах і шпурляв ними, як минулорічним листям. А вони несподівано скупчилися у величезне коло, живе, рухливе, тріпотливе, заструменіли кільцем навколо чаклунки, відділяючи її від решти супутників.
— Оце так дива! — захоплено мовив Диводан. — Виявляється, це ти їх прикликала, прекрасна Віландо?
Чаклунка подивилася зверхньо, навіть не удостоїла хлопця відповіді, але він і не думав сердитися, весело шкірив блискучі білі зуби.
Непомітно вони під’їхали до глибокого байраку, зарослого густим чагарником. У його улоговині побачили десятьох озброєних для полювання чоловіків, які намагались сховатися. Вони позлізали з коней і тримали їх за повіддя.
Віланда пронизливо свиснула, різко, коротко — і коні кинулися нагору, потягли за собою господарів. Кілька мисливців упали, один навіть м’яко скотився униз і залишився лежати там нерухомо.
Жоден не схопився за зброю. Покірно вийшли зі схову, заспокоювали коней, але самі тремтіли. Раптом кремезний старий з низько насуненим на лоба шоломом вигукнув:
— Гайнелію! Це ти?
— Тишко? — засяяло обличчя Гайнелія.
— Я. Власною персоною… А що це на тобі? — погляд старого степовика увіп’явся в золоті прикраси.
Гайнелій заговорив тихо, але так, що всі принишкли, а в Диводана від подиву аж ластовиння поповзло до брів:
— Прийшов час відвойовувати владу. Покійний дядько… звелів мені повстати проти Стратомира, — хлопець погордливо глянув на Віланду, немов хотів засвідчити правдивість сказаного.
Усі глянули в її бік.
Чаклунка безмовно сиділа на коні, навколо неї пурхали різнобарвні метелики, мов жива поляна квітів. Чорне волосся тріпотіло на вітрі. Кінь обережно грав копитами. Позаду неї незворушно стояла мовчазна хмара вершників у чорному. Довго на таке важко дивитись.
Раптом усі прикипіли поглядом до шиї Гайнелія — червонясті промені вечірнього сонця освітили пектораль. Очі степовиків хижо зблиснули.
Невисокий, осадкуватий Тишко ступив наперед:
— Я вірно служив Чаргару, — він статечно зняв шапку, пригладив сиві кучері. — Прийшов час послужити його нащадкові. Досить уже нашим кочовикам полювати й пасти табуни для ненаситного Стратомира, а нам — блукати по степах бродниками! — Мовив і впав на коліна перед копитами Гайнелієвого коня.
Хлопець глипнув на Віланду. Підтриманий блискучим поглядом чорних очей, спішився, підійшов до вкляклого Тишка й поклав йому на рамена обидві руки.
Віланда злегка махнула рукою в себе за спиною, тієї ж миті один з її прислужників прудко зіскочив з коня й підбіг до Гайнелія. Той узяв з його рук золоту гривну та начепив її на обпалену сонцем шию старого Тишка.
— Мені потрібні… твоя вірність і твої поради. Під моєю опікою не нарікатимете на долю, — пильно глянув на схилену голову й перевів погляд на інших мисливців, ті як один упали на коліна. Обійшов їх усіх, кожного потримав за плечі. Коли ж зупинився, чаклунка ляснула в долоні — високо в повітря знялися тисячі метеликів.
— Тут струмок неподалік, — звичним тоном мовила Віланда, — зупинимося на ночівлю.
Найближчий з її служників пружно зістрибнув на землю й подав руку, допомагаючи злізти з коня, а інші вже витягали й напинали чорно-сріблястий намет.
* * *
Диводан переступав з ноги на ногу. Незграбний здоровило злісно бив кресалом — і все марно. Хоча дощу не було! Хлопець мовчки поглядав на Віланду, та підходила до свого намету, злегка погойдувала стегнами. Пропливла, ніби пава, ні на кого не глянула, стиха клацнула пальцями — і враз хмиз запалав, затріскотіло велике багаття, чоловіки злякано відсахнулися. Заніміло дивилися їй услід, а ж поки струнка постать дівчини не сховалася за м'якою запоною високого намету.
Ззаду, нечутно, до орача підійшов Гайнелій:
— Це вона запалила?
— Хто ж іще? — невдоволено відповів Диводан.
— Як?
— Не встиг навіть і помітити. Воно якось само загорілося. Для неї це, мабуть, розвага.
Гайнелій промовчав, нічого не сказав. Обидва непомітно відійшли від вогнища. Кочовик поправив свою царську пектораль, оглянув персні.
— Ти не ображайся… — почав повільно.
— Твої степовики дивуються, чого я такий бідний при тобі, майбутній володарю? Вгадав, га? Хай у мене спитають, я поясню їм, що декому власних оберегів вистачає. Ми до чужих не звикли.
— В степу свої звичаї.
— Може, колись пристану й до них. Але не сьогодні. Цей день уже згас. Більше не повториться, — Диводан змовк і задумався.
На заході догоряла вузька пурпурова смужка. Кочовики ставили на триногу над вогнем великий казан, поруч тихо переступали та фиркали коні.
— Чуєш? — раптом запитав Диводан. — Цвіркун! Малим я так любив його сюрчання! Тоді світ здавався простим і… зрозумілим… А тепер я заплутався. Що я тут роблю, в степу?.. Може, й мені пороблено, як Огнеславі? Тобі не страшно, Гайнелію? Не страшно — проти течії? — Диводан запустив усі пальці обох рук у свої кошлаті кучері та ще більше розкуйовдив їх. На відповідь не чекав, але Гайнелій серйозно відказав:
