Якщо полюбиш прокляття - страница 22

Зупинилася біля провалля бійниці, вдивляючись у чорну порожнечу степу, — жодного вогника, жодного поруху…

Ззаду долинули кроки, хтось ішов слідом, звично й обережно наступаючи на лункі кам’яні сходи. Дівчина не озирнулась, але зрозуміла, що це Вельф.

Він наздогнав її, підійшов і став поруч, темніший за нічний морок, але осяяний казковим мерехтінням, схожим на зоряний пил, ніжним і ледь помітним.

— Місяць ще замалий… — мовив м’яким глибоким голосом.

Віланда не відповіла, і вони деякий час стояли мовчки.

— Чому ти бродиш тут сама?

— Мені здалося: до кімнати проник запах степового вітру… Але помилилась…

— Скоро задме, — промовив байдужо Вельф, і Віланда відчула перший повів суховію у холодному нічному повітрі. Вітру ще й не було, це десь далеко стривожилося бадилля. Віланда відчувала, як усередині неї теж сколихнула буря. І вирішила наблизити її.

— На світанку я волію виїхати звідси.

Вельф кинув у відповідь лише коротке:

— Ні.

— Хочеш діждатися повного місяця й зачарувати мене? Не вдасться!

Він дивився удалечінь і одказав ніби не їй, а блідим гаснучим зорям:

— Нас троє залишилося на всім світі. Коріель — твій брат…

Її вії затріпотіли:

— Я ніколи не стану твоєю дружиною! Ні за що!

— Дурниці. Зараз ти нікого не кохаєш, але вже готова покохати, — його слова байдуже відлітали в порожнечу разом зі щойно народженим вітерцем.

— І ти єдиний, кого мені кохати безпечно. І, схоже, єдиний, кого варто покохати в цьому проклятому світі… От тільки ти мене ніколи не любитимеш!

— Нехай це тебе не хвилює, — чародій повернув до дівчини спокійне й сумне обличчя, а вона, ніби не чуючи останніх слів, випалила:

— Бо ти кохаєш іншу!

Він обпік її поглядом, наче хотів спопелити:

— Це Огнеслава тобі сказала?

— Я й сама не сліпа! — струснула нічним волоссям. Вітер, що дедалі дужчав, розметав його пасма в різні боки.

— Ти ніколи не зможеш цього довести, — його погляд згас. Страшною стала безодня порожніх очей.

Віланда злякалась, ступила крок назад, відчула, як холодний дрож пройняв спину: вітер приніс із собою крижаний холод. Обличчя чаклуна затулили пучки скуйовдженого вітром волосся.

— Виявляється, — злостиво прошепотіли губи дівчини. — І ти не всесильний, великий Вельфе!

— Всесильний тільки Бог.

— То, може, вже час скоритися його волі?

Недобрий усміх перекосив бліде обличчя чаклуна:

— А це вже я сам вирішуватиму, володарко комах.

— Глузуєш?

— Ні, намагаюсь розважити. Щось довго не повертається твій веселий супутник, недоладний бродник Диводан.

— А це вже мені вирішувати — коли йому повертатись і чи повертатися взагалі.

— Я це зрозумів.

— Хочеш наздогнати?

— За ним уже поїхав Коріель.

— Ти всі неподобства чиниш його руками?

— Повернеться — розпитаєш.

— Я боюся тебе, Вельфе.

Чаклун взяв довгий жмут її волосся й повільно пропустив між пальцями тонким чорним струмочком.

— Ми дуже схожі, Віландо. Останні скалки колишньої могутності Авілара. І ти теж тут нічим не зарадиш.

— Чому ж? Начаклую собі руде волосся!

Він скривився глузливо:

— Спробуй. Ранок наближається, ви ж з Огнеславою майстрині чаклувати на світанку, — повернувся до масивних, кованих залізом дверей, але Віланда спритно заступила дорогу й поклала долоню на його груди.

— Твоє серце завжди так сильно б’ється? — вп’ялася поглядом у морок притемнених віями очей і, не дочекавшись відповіді, задумливо мовила: — Ти міг би зробити його холодним… Але не хочеш. Чому?

Вельф взяв її руку, притиснувши до зап’ястка гострі грані діамантового браслета, опустив байдуже, мов неживий предмет:

— Ти хотіла чаклувати — слушна пора, — сказав і пірнув у непроглядну темряву кам’яної вежі.

Віланда ж лишилася на захищеній міцними зубцями стіні, одна посеред криваво-червоного неба. Вітер лютішав, її волосся й сукня тріпотіли чорно-сяючим маревом.

Дівчина змахнула руками, ніби крилами, здавалося: ще трохи — і злетить, потому обхопила свої замерзлі плечі й пішла вздовж стіни шукати інших дверей до приміщення. Нізащо не хотіла скористатися тими, у пащі яких розчинився Вельф.

16

...

Сонце сяяло.

Сліпило очі, тому Диводан приклав до лоба руку, щоб краще бачити. І одразу зрозумів: добре зробив, що видряпався на це височенне дерево, яке самотньо стовбичило посеред степу. З півдня чорним вихором нісся гурт вершників — чаклун з прислужниками. По його душу, ясна річ.

Диводан ніколи не бачив, щоб хтось із чародійських челядників хоча б доторкнувся до своєї зброї. Схоже, цих кремезних хлопаків тримали при собі тільки задля величання та дрібних послуг…

На півночі також помітив силу-силенну кіннотників. Їх було дуже, дуже багато. На їхніх списах тріпотіли вовчі хвости. Люди Гайнелія!

Ламаючи віття, стрімголов кинувся вниз, та так прудко, що злякав свого коня. Чимдуж поскакав назустріч степовикам. Мчав разом з хвилями сильного попутного вітру. Вояки помітили його й загелкотіли, радо здіймаючи руки.

На чолі загону поважно похитувався в сідлі вбраний у розкішний одяг Тишко. За степовим звичаєм, привіталися, сидячи верхи, — скинули шапки й помахали ними, піднявши над головами.

— Куди це ти запропастився, Диводане? — ущипливо спитав Тишко. — Гайнелій уже відправив людей на пошук тебе та Віланди.

— То ви їдете за нами?

— Ні, ми тут Стратомира вистежуємо.

— А де Гайнелій?