Якщо полюбиш прокляття - страница 24

Коріель різко випростав праву руку, розправив міцно стулені пальці — Диводан заточився, здалося, ніби якесь невидиме лезо розчахнуло йому груди, хруснули ребра, і хлопець упав додолу, ослаблі руки судомно сіпнулися, ніби щось хотіли витягнути з серця. А з грудей гарячими цівками хлинула яскраво-червона кров.

Кілька десятків добре озброєних, відважних чоловіків німотно дивились, як молодий чаклун, зневажливо поглянувши на поваленого супротивника, звернувся до Тишка, безпомилково визначивши старшого:

— Тепер можете везти його до красуні Огнеслави — нехай покаже, на що здатна.

Вискочив на коня й швидко помчав до своїх чорностроєвих служників, на ходу прикріпивши срібну фібулу до накидки, яка чомусь не впала з крупу його коня. Він не озирнувся жодного разу.

Тишко важко зліз на землю та схилився над Диводаном, який лежав нерухомо. Обличчя орача було сіре, скрючені пальці — липкі від крові, а рана на грудях — страшна і глибока. Легенько струснув за плечі — прошита металевими пластинками шапка сповзла в траву з неприродно вигнутої назад голови, але хлопець не розплющив очей, здавався мертвим. Проте руки були теплими, пальці тремтіли, вії злегка тріпотіли.

— Він живий, — чужим голосом мовив старий. — Робіть волокушу, повеземо до стану.

Проте його наказ виконали не відразу — з ненавистю й розпукою довго дивились услід Коріелю. Вітер того дня був дуже сильний, і плащ чаклуна летів за ним, як крила зловісного птаха.

А лискучі трав’яні хвилі весело грали під сліпучими променями. У чародіїв свої, нічні боги, то чому ж вони зовсім не бояться Сонця?

17

Диводан дихав.

Ледь помітно, уривчасто, так, що кожен видих здавався останнім. Високе кам’яне ложе, куди його поклали прислужники Огнеслави, скидалося на смертний одр.

— Отак уже третій день, — обережно мовив Гайнелій, наморщивши лоба, — не може ані до тями прийти, ані вмерти.

Огнеслава дивилася вбік: прислухалась, як за міцними стінами фортеці стогнав вітер. Нарешті повернулася до степовика:

— Отже, він сказав, що я маю показати свою майстерність?

— Ну… Я сам не чув, так Тишко розповідав.

— Добре.

Механічно, у задумі провела рукою по своїх пишних кучерях і вийшла із зали.

Гайнелій провів її поглядом: раніше й не підозрював, що жінка може бути такою загрозливо красивою. Величезні очі з темними віями повиті безліччю таємниць, дивитись у них і страшно, і цікаво, і п’янко. Сяйво сонячного волосся робило яскравішим будь-яке освітлення. Ось і зараз без неї ніби померкли маленькі вогнища смолоскипів…

«Скільки ж їй років?» — вкотре подумав Гайнелій. Вона не народилася чаклункою, звичайна дівчина з орачів… Як усе заплутано! Як він стомився!

Огнеслава повернулася зі срібним обручем у руці. Підійшла до ліжка, неспішно одягла обруч на голову, поправила волосся. Над лобом зазміївся вигадливий горорізьблений візерунок.

— Диводану доведеться заплатити за життя, — мовила голосно й виразно. — Шкода, але я нічого не можу зробити без його власного вогню.

— З ним буде… щось жахливе? — Гайнелій зрозумів, що зараз саме йому доведеться вирішувати Диводанову долю.

— Ні, це зовсім не страшно. Вогню в ньому було забагато… для звичайної людини.

Гайнелій ствердно кивнув: таки правда, Диводан завжди палав, а не жив.

— А тепер — ані слова, доки не закінчу.

Спочатку вона просто стояла біля ложа, довго розглядала бліде, змучене обличчя хлопця, потім легенько провела рукою по його щоках, немов хотіла струсити з них ластовиння, нарешті глибоко занурила пальці в розпатлані буйні кучері — його волосся затріпотіло, ожило. А її — почало підніматися догори хвилястими пасмами — як у сонця на зображенні у капищі. По стінах забігали швидкі промінчики від полум’я численних факелів. Похмуре приміщення ожило. І враз запахло степовим полином.

Хлопець важко задихав, як після довгого бігу. Огнеслава підійшла до ліжка з іншого боку, поклала руки на Диводанові груди і з силою натисла на них.

Враз стрепенулися — і завмерли язички полум’я, все навкруги застигло, лише губи чаклунки ворушилися й мерехтіли діаманти на її стегнах. Гайнелій затулив рота рукою, не дихав, уся шкіра стужавіла. Німо холонув жах в очах, що бачили, як на смертельно блідому обличчі Диводана зникали, танули, мов сніжинки, цяточки ластовиння. А ще щось змінювалося за тремтінням вій і повік… Втрачало забарвлення волосся, розпрямлялися тугі кучерики.

Скільки це тривало — кілька довгих годин чи лише мить?

Зненацька сильний подув вітру збудив завмерлі смолоскипи — вони спалахнули весело та яскраво, забігали по кутках рухливі тіні. Огнеслава випросталась, і волосся опустилося на плечі. Неквапно відійшла від ліжка.

Диводан, наче прокинувшись, із заплющеними очима обмацав долонями спочатку свою голову, потім груди. Сперся руками, поволі сів, не спускаючи з ліжка ніг. Нарешті підняв повіки й поглянув на Гайнелія, який стояв поруч. Подивився сірими, як небо в похмурий день, очима — і не всміхнувся. Пряме біляве волосся сягало плечей. Обличчя без ластовиння здавалося суворим, а правильні риси — надміру витонченими.

Мовчав, думав, наче намагався згадати щось важливе. Потім швидко, але обережно зіскочив на підлогу, м’яко стукнули об камінь шкіряні чобітки. Деякий час постояв, важко було збагнути: чи то він злегка похитувався, чи гойдалися поруч тіні та відблиски. Лице поступово порожевіло, а лляна сорочка так і залишилася закаляною темними згустками крові.