Якщо полюбиш прокляття - страница 32

Вельф зняв з себе всі прикраси: пояс, широкі браслети — і склав на білій шестигранній поверхні маленького столика. Розстібнув комір сорочки. Меланхолійно, але рішуче закотив рукави, майже до ліктів оголивши дуже білі руки.

— Ти добре знаєш, що робити, — прокоментував його дії Тровік.

— Ретельно вивчив твоє пророцтво, у ньому описано все до дрібничок. Я мав досить часу для цього, — він зручно вмостився в кріслі, мов для відпочинку.

— Незрінянна Огнеславо, подай, будь ласка, келих із шафи позад тебе, — звернувся Тровік до дівчини, яка скромно стояла осторонь.

Вона взяла високу чашу, повну криваво-червоного напою, простягла Тровікові. Той усміхнувся:

— Не мені.

Вельф привстав і обережно взяв келих.

— З твоїх рук я випив би й отруту, — мовив, дивлячись в її очі.

Огнеслава опустила вії, у тьмяному світлі вони здавалися чорними. Змахнула ними — блиснула прозорими вологими смарагдами, темнішими, ніж звичайно. Повільно, не дихаючи, взяла спорожнілий келих.

— Що ви збираєтесь робити? — спитала стурбовано, спостерігаючи, як Вельф зіперся головою на спинку крісла, високо задер підборіддя, а Тровік підійшов до нього ззаду.

Чаклун трохи підвівся й охоче пояснив:

— Тровік прив’яже до мене підніжжя гір, витоки струмків, підземні глибини, залишиться тільки натягнути й сіпнути як слід.

Він заплющив очі. Дихав глибоко й уповільнено.

Золотоволосий юнак провів долонями над його обличчям. Обидва напружено мовчали.

— Так не можна, — раптом сказав Тровік і опустив руки. — Я ніколи не повірю, що чаклун не може зосередитись.

Вельф вперше подивився на нього доброзичливо:

— Не прикидайся, що не знаєш моїх думок, я відчув, як ти обнишпорив мозок.

Це зауваження анітрохи не збентежено Тровіка.

— Твоя правда, — мовив він і звернувся до дівчини: — Огнеславо, будь ласка, візьми його за руку.

Тихий приємний сміх здивував дівчину — вона вперше почула таке від Вельфа. Звела брови, однією рукою взяла його холодну долоню.

Вельф іронічно мовив, дивлячись у стелю:

— Гадаєш, тепер не думатиму про неї?

— Принаймні, знатимеш, що стоїть поруч і не переживатимеш, — Тровік знову провів руками над його головою, і Вельф змовк. Із заплющеними очима він здавався сплячим. Запанувала абсолютна тиша, Вельф задихав ще повільніше.

Повітря під пальцями юнака-чародія тонко загуділо, задзвеніло бджолиним лугом, наповнилося сіточкою крихітних блискотливих кристаликів, між якими засяяли, відбиваючись один в одному, світлові промінчики. Тровік відступив назад — прозоре марево відсунулося разом із його руками.

Вельф не рухався, але кисть, якою тримався за руку Огнеслави, напружено здригнулася, чоло вкрилося рясними краплинами поту. Міцно стискаючи долоню чаклуна, вільною рукою дівчина підняла поділ сукні, потому передумала, опустила — і витерла його спітнілий лоб густим пасмом свого волосся.

Вельф напружився ще більше, а Тровік обдарував дівчину таким поглядом, що вона прожогом забрала свої руді кучері з блідого, враз змарнілого обличчя.

Нарешті сітка мерехтливих камінчиків згасла й розтанула. Вельф звично сів, неспішно підняв повіки, здивовано вивільнив свою руку з її вологої долоні, ніби міг не розуміти — як сталося, що вони сплелися.

Тровік дістав з шафи ще один келих, наповнений каламутно-білою, як молоко, рідиною, передав Огнеславі, а та — Вельфові. Він мовчки взяв, подивився так, ніби знову хотів сказати: «З твоїх рук я випив би й отруту». За хвилину повернув порожній келих і витягнувся всім тілом, заклавши руки за голову. Темні очі глузливо заіскрилися, коли мовив до Тровіка:

— Не боїшся, що дав мені таку владу?

— Ти використаєш її правильно.

Вельф підвівся й несподівано сумно подивися в спокійні блакитні — як чисте небо влітку — очі:

— Ну, от ти і переміг нарешті, великий Тровіку.

— Хіба ти вважаєш себе переможеним?

— Ні. Чомусь — ні.

— Невже ти ще не зрозумів, що боровся не зі мною, а з самим собою? І кохання перемогло надмірну гордість. Чорна історія Авілара закінчилася, бо тепер і у ваш маленький світ прийшла любов.

Юнак пішов до виходу, ніби показуючи дорогу. Огнеслава рушила була за ним, але затрималась, чекаючи, поки Вельф одягне свої прикраси.

Вони перезирнулися за спиною господаря печери, очима усміхнулись одне одному.

Вже біля брами Тровік сказав:

— Відійдіть подалі від гір. Щоб Пальчастий Шпиль здавався не більшим за долоню.

— Спробуємо, — за звичкою чаклун не прощався, а Огнеслава привітно всміхнулася й низько вклонилась, тримаючи руку на серці:

— Щасти тобі, великий Тровіку. Дякую за все.

Великий Тровік у відповідь мовчки схилив голову.

Вийшли за поріг, зашаруділо під ногами каміння.

У печері всі кроки здавалися беззвучними…

Ущелина потонула в мороці — була вже ніч.

Тровік не зачиняв брами, з якої лилося яскраве біле світло, і наче сам світився в цьому прозорому сяйві.

Наостанок Вельф ще раз повернув до нього свій гострий пташиний профіль:

— А ти не людина, Тровіку.

— Не людина, — спокійно погодився юнак. Він стояв посеред брами, поки Вельф і Огнеслава не зникли за кам’яним бескидом. Світла усміхненість його прекрасних очей пом’якшувала неприродно правильне обличчя і всю величаво-сріблясту постать.

23

...

Місяць сяяв.

Молочне світло розливалося навкруги, заливало долину, що здавалась до щему безмежною.

Огнеслава подивилась на Вельфа блискучими росянистими очима: