Якщо полюбиш прокляття - страница 42

— Гаразд. Диводан — не найгірший варіант для здійснення пророцтва. Воїн і співець. Здається, вже закохався в мене, але боїться зізнатися в цьому навіть собі. Натякни йому, як поводитися за таких обставин.

Коріель кивнув. Його незворушна серйозність цього разу сподобалась сестрі, тому вона вже не поспішала їхати.

— З кочовиками воювати важко, — обвела поглядом розімлілий від спеки степ: ні хмаринки над головою, ні тінистого дерева. — Ці племена легко знімаються з місця й кидаються навтьоки від тих, хто дужчий. Дрібні сутички можуть тривати без кінця.

— Скористаймося допомогою бога Вогню. Вони до смерті бояться його прапорів, а ми підемо пропаленим слідом, — молодий чаклун злостиво усміхнувся. — Важче відновити замки. Вони повинні бути ще величнішими, ще прекраснішими, ніж раніше.

— Красиво ти вмієш говорити! — розсердилася Віланда.

— Я і працюю красиво, — Коріель пішов до наметів, не звертаючи уваги на невдоволення сестри. Коли озирнувся, вона була вже далеко.

Він витяг з кишені свиток пергаменту. Повагався лише мить — скручена сторінка, вкрита таємничими рунами, спалахнула і швидко згоріла на його долоні, обтягненій рукавичкою, шкіра якої залишилась цілою й блискучою. Вітер несміливо заворушив сіру луску попелу та здмухнув порошинку за порошинкою з простягненої назустріч йому нерухомої руки.

29

…Сплетені вигадливою сіточкою разки…

…Діамантівна материних стегнах ледь помітно рухаються, іскряться. Він простягає до них руки — і тверді холодні грані колють долоньки. Не боляче, приємно…

…Суцільним струмочком ллється вода — як маленька пластиночка живого скла, міниться на сонці, тремтить. «Скляна струмина». Улюблений фонтан…

…Зморщена, мов грушка з компоту, бабуся розтирає свої розпухлі від артриту пальці та плаче:

— Як же мені тепер працювати? Як? Хто годуватиме тебе, Юльцю?..

…Будинки один за одним вибухають і розсипаються, цеглини здаються маленькими, легкими, мов з бісеру. Страшно, хоч і в кіно…

…Юлька хапає губами вишні просто з пригорщі, спішить. Ягоди чавляться в роті, сік бризкає через напіврозтулені вуста, тече по підборіддю. Кісточки клацають об зуби. Весело…

…Чара усміхається куточками загадкових губ:

— Повільно… Ще повільніше…

Велика вишня лежить на язику, здається: ось-ось почне пульсувати, мов жива. Ув’язнена щільно стуленими губами. Пружиста, туга, поволі вбирає в себе тепло.

— Коли ти збагнеш її, то зрозумієш і себе — такого, що відчуває… Відчуває через неї увесь світ.

Затиснув зуби — життєдайна волога заструменіла по піднебінню: кисло, солодко, чудово! Цієї миті зрозумів, що може бачити й відчувати одночасно все — від одягу на своїй шкірі до печалі на денцях веселих очей старшого брата Чари, від тарелі з ягодами до далекого виднокраю за високим вузьким вікном… Одночасно — все. Чітко, виразно. І всі відтінки смаку й аромату тієї вишеньки…

…Такий стан називають розфокусованою свідомістю.

Прочитав це й схвильовано відірвався від книги, міцно притиснувши вказівним пальцем дане визначення, щоб потім довго не шукати в рясному тексті сторінки. Обвів поглядом блакитне шатро великого залу наукової бібліотеки. Хотів побачити й почути все водночас — табло з мозаїкою номерів абонентів, аконітові візерунки на стелі, заглиблених у книжки й конспекти людей. Але нічого не вдавалося, очі швидко ковзали туди-сюди, щоразу вихоплюючи з мозаїки оточення лише щось одне. Щось не так із зором? Нещодавно перевіряв — норма. Чому ж він не може зробити того, що вдається багатьом іншим? Не старався як слід? Упустив якусь важливу деталь? Чи просто бездарний?..

Голова палала від пульсуючого болю, проте з круговерті віртуальних відлунь викристалізувалося: це спогади різних людей. Калейдоскоп. Візерунками в калейдоскопі неможливо керувати…

Потрібно, вкрай необхідно.

Навіщо?

Поміркувати над цим не встиг — мозок затопили нові й нові картинки.

…Пиво весело булькає у вузькому горлі пляшки, ллється через край. Правицею бере гранчасту склянку, наповнену прозорою жовтизною дивного напою. Спочатку вдихає п’янкий аромат, потім жадібно п'є, стискаючи лівою рукою пляшку. Від прохолодного задоволення тремтять горло, шлунок… І руки…

…Пухкенька білява студенточка (з породи мальвін) випинає повні перлисто-фіолетові губки й канючить:

— Спитайте ще… Я вчила. Просто розгубилась… Будь ласка, — а дурненькі коров’ячі очі, навіть повні сліз, намагаються кокетувати. Мальвіна нещасна! Я тебе спитаю…

Сонячний промінь ласкаво гріє скроню та щоку, пробивається крізь заплющені повіки яскраво-червоним сяйвом. Хочеться зосередитись на цьому приємному відчутті, але в голові безупинно снують спалахи чітких образів, переплутуються, заважають один одному з’єднатися в якусь логічну послідовність, і череп тріщіть од внутрішнього тиску. А от тіло вже не тремтить, і в глибині свідомості несподівано визріває досить смутна думка, що найгірше — позаду, пам’ять стабілізується, здатність мислити поступово відроджується. Невдовзі він зможе-таки опанувати себе. Зможе.

Першим усвідомив це Вельф і відразу почав розкладати «по поличках» мішанину в голові. Спогади нарешті вдається відокремити один від одного, розрізнити — де чиї. Добре. Пізніше вони систематизуються й тоді… Звідки це слово — систематизувати? Камінський. Теж починає думати й заважає.