Якщо полюбиш прокляття - страница 52
Дивні племена! Чи були вони всі мешканцями іншої планети чи іншого виміру? Можливо. Схоже, було там щось не так, не правильно. Не зациклений-уповільнений плин часу, — за Ейнштейном, це зовсім не порушення світового устрою, — а щось важливіше. Відсутність справжньої любові? Відірваність не лише від інших світів, а й від головного, що рухає всі світи. Бога Любові, Бога Світла. Він був недосяжний для відокремлених зачарованим кордоном язичників…
Хто про це думав, хто відчував — Софія чи Огнеслава?
Вони стали єдиним цілим, гармонійно сплелися в одну особистість. Софію приваблювали музика й поезія — і Огнеслава полюбила їх ритм та чарівливість. Огнеслава любила вбиратися в чорне й прикрашатися сріблом — Софія залюбки купувала цей «одяг для жалоби», жартома називаючи себе солом’яною вдовицею. А пізно ввечері вишивала візерунками-оберегами нічні сорочки та білизну. Вельф мав рацію: Огнася залишилась орачкою в оболонці чаклунських атрибутів, і це також ріднило її з укоріненою в провінційній ментальності Софійкою. Народжена з їхнього об’єднання Софія-Огнеслава все частіше думала про те, що не можна до скону лишатись у полоні поганських вірувань та забобонів. Проте, всім серцем пориваючись до Бога, вона боялась церков. Поспішно приліпивши свічечку, швидко йшла геть. Щось тримало її в полоні, щось заважало, і вона хотіла й не наважувалась перебороти це.
…Вогники нечисленних машин ставали помітнішими, повітря наповнювалося синюватою імлою. Ішла неспішно, розглядаючи зустрічних, іноді різко повертала голову, й тоді вогненно-руде волосся стріпувалось, мов живе.
Обидві вони любили спогад про сяючий степ та неймовірно гарного вершника. Пам’ятали, як повітря дзвеніло ароматом сонячного проміння, коли він об’їжджав її, і вона, викупана в його погляді, знала, що пахне літнім дощем і вільним хвилюванням трав. «Твоєї присутності було досить, щоб примиритися з цим гинучим світом…» Тоді, саме тоді світ здригнувся, час змішався з прачасом, і простір сповнився безмежністю. Саме тоді все змінилося, але зрозуміла це тільки вона. Яким далеким був той день… Але губи приємно заворушились, усмішка, з’явившись сама по собі, зігріла міцно стулені вуста.
Уже в сутінках дісталася до великої книгарні. Швидко пройшлася анфіладою яскраво освітлених залів. У книжках відчувалося щось магічне, але то була зовсім інша магія, ніж та, до якої призвичаїлась колись…
Вийшла в темну прохолоду вулиці, перетнула її й невдовзі спустилась у гулкий підземний перехід до метро. Тепер, коли людей поменшало, кожна поодинока постать стала помітнішою.
Уявила Вельфа біля цих турнікетів. Довге пряме волосся, хижий профіль, великі срібні браслети на зап’ястках. Чорні краї широкої накидки зачіпають блискучі нікельовані труби огорожі. Це було би видовище!
Голосно засміялась. Люди почали озиратися, але Софія не знітилась, стала на ескалатор і попливла вниз, у пащу тунелю, освітленого тремтінням електричних ліхтарів. Вона трішечки побоювалась їх, це приємно збуджувало.
Платформою снувала суєтна вечірня юрба. Брела між людьми. Гриміли один за одним поїзди, шелестіли тисячі підборів. Обличчя, обличчя, обличчя… Римується з — відчай. Обличчя. Заклопотані, відчужені, кожне зі своїм виразом. Теплі, відкриті, багато приємних, є напрочуд прекрасні… Відчай? Просто їх забагато — ось у чому річ. Забагато. День за днем, місяць за місяцем. Забагато.
Чи потрібна вона Вельфові тут?
А якщо його осторога була не марною й усі пречудові почуття — тільки результат Тровікових навіювань? І випарилися в цьому світі, мов ранкова роса. І зараз уже далеко не ранок… Невже він мав рацію того жахливого дня, коли вперше побачив її в магічній сукні? О, як він розгнівався на Чару й Морельду — стримано, шляхетно, удавано іронічно: «Не сподівався такого від вас. Вирішили посприяти невдасі Тровікові? Допомогти зробити мене іграшкою в його кістлявих лапах? Огнася — орачка, де їй зрозуміти, до якої прірви нас штовхає ця пристрасть..» Що підказало їй ті фатальні слова, після яких він розлютився-таки й урочисто, наче присягу, прогуркотів їй у вічі: «Скоріше ти підеш за моїм конем полонянкою, ніж я визнаю тебе за рівню!»
Боже, невже все це було з нею?
Колись, вбираючи життя з уповільненого потоку, навчилась фізично відчувати час. Тепер він плинув крізь пальці стрімким джерелом, наче підштовхуваний пружними хвилями спресованого потягами затхлого повітря. Під низькими склепіннями станцій метро щемливо ностальгійними ставали спогади про величний степовий небосхил — бірюзовий удень, бузковий зранку.
Зупинилась у кінці залу й привернула увагу двох дівчаток, розмальованих під юних повій:
— Поглянь, яке руде волосся. Класна зачіска. Цікаво, чим вона фарбується?
— Підійди та спитай.
— Ще чого! Я просто згадала, як оте чудило трохи не рік обліплювало всі переходи й метро оголошеннями.
— А, пам’ятаю! «Огнеславо, зателефонуй мені. В.» Шкода, номер вже забула.
— От я і подумала: та Огнеслава могла мати таке волосся.
— А я тоді подзвонила.
— Ну?!
— Кажу: я Огнеслава. А він: а мене як звуть? Я: Віктор. Каже: ні, вибачайте.
— Коротше, не вгадала.
— Може, ще спробувати?
— Він оголошень більше не клеїть, мабуть, знайшов.
— Дзуськи! Тепер друкує в газетах.
— А ти хіба газети читаєш?
Засміялися.
— Чому всі думають, ніби «Ве» — то чоловік? — відновила тему перша, коротко підстрижена повненька брюнетка. — Може, то дві лесбійки призначали побачення? Тоді «В» — це Віта.
