Воно - страница 431

А тоді все скінчується, вони в обіймах один одного, і коли він намагається щось сказати, — певне, якесь дивне вибачення, яке болітиме, якщо вона згадає, якесь дурне вибачення, слова-наручники — вона зупиняє слова поцілунком і відпускає його.

До неї іде Білл.

Він намагається щось сказати, та затинається на кожній літері.

— Помовч, — каже вона.

Щойно набутий досвід заспокоює її, та вона розуміє, що втомилася. Вона втомлена й збіса роз’ятрена. Внутрішні й задні боки її стегон здаються липкими, і вона гадає, це, мабуть, тому, що Бен справді кінчив, або ж у неї йде кров.

— Усе буде гаразд.

— Т-т-ти в-в-впевнена?

— Так, — каже вона й сплітає пальці на його потилиці, торкаючись його спітнілого волосся. — Можеш закластися.

— А т-т-тобі бо-бо… бо-бо…

— Ш-ш-ш…

Цього разу не так, як було з Беном; пристрасть є, та зовсім інша. Бути зараз із Біллом — найкращий із можливих фіналів. Він чуйний, ніжний, ледве не повністю спокійний. Вона відчуває його хіть, та її стримує стурбованість через неї, адже, мабуть, лише Білл та вона сама усвідомлювали могутність цього акту, і що про нього не можна буде говорити — ні з чужими, ні між собою.

Наприкінці вона дивується раптовому припливові й ледь встигає подумати: «О! Це знову воно, цікаво, чи я це витримаю…»

Та всі її думки відносить солодкою хвилею, і здалеку чується його шепотіння: «Я кохаю тебе, кохаю, завжди кохатиму», — він знову й знову повторює це, зовсім не заїкаючись.

Вона міцно обіймає його, і кілька секунд вони лежать так, притиснувшись один до одного, щока до щоки.

Він мовчки підіймається, і якийсь час вона сама; одягається, одягається повільно, бо відчуває тупий пульсуючий біль, про який вони, хлопці, ніколи не дізнаються, та, окрім цього, є ще певна приємна втома й полегкість від того, що все скінчилося. Тепер унизу знову пусто, і ця порожнеча викликає дивну меланхолію, яку їй ніколи не вдасться передати… окрім як думками про голі дерева під білим зимовим небом, про голі дерева, дерева, які чекають, коли наприкінці березня повернуться дрозди й відспівають мертвий сніг.

Вона намацує їхні руки.

Деякий час усі мовчать, а коли чується голос, вона зовсім не дивується, що це Едді.

— Гадаю, коли ми повернули праворуч два перехрестя назад, треба було йти ліворуч. Бляха, я ж це знав, та так пересцяв, що…

— Едсе, ти всеньке життя ходиш засцяний, — каже Річі.

Їй подобається його мова. Вискливих панічних ноток як не бувало.

— Та ми й в інших місцях помилилися, — говорить Едді, не звернувши на Річі увагу, — але найфатальніша помилка була саме там. Якщо повернемося туди, все може бути окей.

Вони незграбно шикуються: першим стає Едді, Беверлі кладе руку йому на плече, Майк хапається за неї. Вони йдуть, цього разу швидше. Едді не виявляє жодних ознак недавньої нервозності.

«Ми йдемо додому, — думає вона й здригається від полегкості й щастя. — Так, додому. Ми зробили те, для чого прийшли, а тепер можна знову стати дітьми. І все буде добре».

Вони йдуть у темряві, і вона починає розуміти, що звук води наближається.

Розділ 23
Назовні

1
ДЕРРІ / 9:00–10:00 РАНКУ

О дев’ятій десять швидкість вітру по всьому Деррі була приблизно п’ятдесят п’ять миль на годину, а окремі пориви сягали сімдесяти. Анемометр біля будинку суду зареєстрував подмух швидкістю вісімдесят одна миля, а тоді стрілка впала до нуля. Вітер відірвав чашоподібний пристрій з даху суду, і він зринув у тьмяне дощове небо. Як і човника Джорджа Денбро, його більше ніколи не бачили. До дев’ятої тридцяти те, що, як божилася Деррійська служба водопостачання, було неможливим, стало неминучим: коли забилася або обвалилася більшість старих дренажних колодязів, центр міста опинився під загрозою повені вперше від серпня 1958 року. За чверть десята на обох берегах Каналу з’явилися легковики й пікапи, з них виходили похмурі чоловіки; їхні дощовики навіжено тріпотіли на шквальному вітрі. Уперше від жовтня 1957 року вздовж бетонного русла Каналу почали нагромаджуватися мішки з піском. Вода в трубі, яка проходила під потрійним перехрестям у самому серці деррійського центру, сягала мало не до самого верху; Головну вулицю, Канал-стрит та підніжжя Горбатого Пагорба можна було перетнути хіба що пішки, і ті, хто хлюпав дорогою, поспішаючи до берегів, аби допомогти накладати мішки, чули, як земля під їхніми ногами так стугонить від шаленого потоку води, немов вони рухалися естакадою, якою мчать вантажівки. Вібрація не вщухала ні на мить, і коли чоловіки діставалися до північного району центра, далі від монотонного гуркоту, який вони радше відчували ступнями, аніж чули вухами. Гарольд Ґарднер криком спитав у Альфреда Зітнера, хазяїна «Зітнерової нерухомості» з офісом у західній частині міста, чи проваляться вулиці. Зітнер відповів, що скоріше пекло замерзне, аніж трапиться щось подібне. У Гарольда в уяві майнула думка про те, як Адольф Гітлер з Іудою Іскаріотом роздаватимуть ковзани, і він підняв наступного мішка. Наразі вода вирувала всього за три дюйми од верху бетонних стін русла. У Пустовищі Кендаскіґ уже вийшла з берегів, і опівдні буйний підлісок та деревця будуть стирчати з широкого, мілкого смердючого озера. Чоловіки працювали, зупиняючись, лише коли закінчувалися мішки… А тоді, за десять хвилин до десятої, вони завмерли від страшного звуку: стогнало на все небо. Пізніше Гарольд Ґарднер розповідав дружині, що подумав, наче настав кінець світу. Та це не місто провалювалося під землю — його час ще настане — то була водонапірна Вежа. Лише Ендрю Кін, онук Норберта Кіна, справді бачив, як це трапилося, а того ранку він викурив стільки колумбійської «рудої», що спершу сприйняв це за галюцинацію. Він блукав розмитими деррійськими вулицями від восьмої ранку — приблизно відтоді, коли лікар Гейл полинув практикувати сімейну медицину на небесних зборах. Ендрю промок до рубця (окрім двохунцієвого пакетика з «ділом» під пахвою), та геть цього не помітив. Від подиву в нього вилізли очі. Він саме підійшов до Меморіального парку, що примикав до водонапірного схилу. І якщо він не помилявся, Вежа на ньому похилилася, як та її пиздувата родичка з Пізи, яку тулили чи не на всі коробки з макаронами. «Ва-а-а-ау!» — закричав Ендрю Кін, і, щойно затріщало, його очі вибалушилися ще більше — так, наче всередині них розпрямилися маленькі цупкі пружини. Він стояв там у джинсах, які обліпили його кістляві ходулі, з бандани юшила вода, заливаючи йому очі, та він не зводив погляду з вежі. Кут нахилу гострішав. З того боку Вежі, що стояв у напрямку центру, відлітали білі плашки ґонту… ні, «відлітали» — то неправильне слово, краще сказати «відстрілювали». А за двадцять футів над кам’яним фундаментом з’явилася виразна зморшка. Раптом з тої зморшки бризнула вода, і плашки вже не просто відстрілювали — їх вибльовували вітряні потоки. Круглі боки вежі затріщали. Ендрю побачив, як вона почала рухатися, і подумав про стрілку годинника, яка опускається з позначки «12» на «1», потім на «2». Пакетик з травою випав з-під пахви й застряг у сорочці десь над ременем. Він цього не помітив. Ендрю був цілковито зачарований. Зсередини водонапірної Вежі почулося ляске бринькання, наче одна за одною рвалися струни найбільшої у світі гітари. Усередині цього велетенського циліндра були троси, які підтримували рівновагу при надмірному тиску води. Вежа хилилася швидше й швидше; трощилися дошки й балки, у повітря порскали друзки з тирсою. «ПИ-ИЗДЕ-Е-ЕЦЬ!» — загорлав Ендрю Кін, та його крик згубився в прощальному громовому тріску та зростаючому шумі без чверті мільйону галонів води, сімох тисячах тонн води, які вихлюпнулися з розлому в цій будівлі. Потік ринув сірою стіною, і якби Ендрю Кін стояв по інший бік схилу, він би миттєво полишив