Гумор та сатира. Збірка - страница 41
До речі, у візерунках красномовства не завжди можна збагнути, які насправді цінності нас закликають захищати. Може, власні цінності закликаючих? Ну, там будинки, акції, коштовності.
Втім, я не про це. Не люблю, коли гуртом накидаються на одного. Самі на — трибуну, а він, бідолашний, під трибуною мерзне. І хто б це не був, голова РНБО чи якась інша голова. Як подумав я — що той одненький відчуває, коли на нього з усіх боків та єдиним залпом з усіх телеканалів…От і написався цей вірш.
Захист Порошенка
Руки геть від Порошенка!
Так, він — олігарх,
Та «Рошен», його цукерки,
Мають гарний смак.
Може, брав колись, можливо,
Не своє добро.
Тільки я за справедливість,
Чом один Петро?
Чом на нього всі в атаку?
Вішають собак,
Наче він не просто бяка,
А ще й бяка з бяк!
Ми, мовляв, кохали Неньку,
Піпл волав: «Єс! Єс!»
Та з’явився Порошенко,
І закляк прогрес.
Друзі любі та хороші!
Вже таке було:
Всі гуртом ділили гроші,
А сидить Павло.
Петя теж козак здоровий,
Та бюджет за рік
Зруйнувати вам, панове,
Він би сам не зміг.
Годі плакать:”Серцем чисті,
Ми були б зе бест!”
Бо слабкому танцюристу
Заважа оркестр.
З Порошенка отпущенья
Не робіть козла,
Бо земля родюча ще нам
Тих козлів дала.
Піскуніана
Що визначає масштаб будь-якого героя? Безумовно, сила та велич його супротивника. Генеральний прокурор Піскун (рука не піднімається назвати його колишнім), як лицар Ланцелот, вийшов на бій з багаторуким драконом, що зветься державний апарат України.
Звісно, мені захотілося оспівати цю людину, ввести його образ у мистецтво. Перед очами замерехтіла збірка ліричних сонетів «Мій Піскун», потім лібретто класичного балету «Піскунчик». Та коли уявив Шевченківський суд у білих колготках, від ідеї балету довелося відмовитись.
Починав я і містичну трагедію «Колишній господар». Уявіть: ніч, Генпрокуратура, до головного кабінету входить Тінь Піскуна, і бачить в кріслі свого Наступника.
Тінь Піскуна. Як смієш ти сидіти в тому ж кріслі, Де про законність не одну я мріяв ніч?!
Наступник (блідий, мов тінь). Мене призначив сам Віктор Андрійович!..
Але далі справа не пішла. Брався я і за оперу, бо люди люблять, щоб співали, і все навкруг було в золоті. Значить, був у мене цар, бояри, олігархи…
Цар (співає). О, дайте, дайте прокурора! Щоб з усіх справ розкрив бодай одну!
Боярин Рибачук. Нам пропонують КУН, ОУН, І знову проситься Піскун.
Цар. Чур мене! Чур! Я через нього вже позбувся сна! Нехай Вишинського, аби не Піскуна!
Хор. На-на! На-на!
Та щось мене і оперний проект затіпав. Бо на роль царя точно візьмуть співаючий символ нашої культури на букву П. І вирішив я написати твір невеликий, але від усієї душі. Так народилася…
Балада про Піскуна
Я пісню склав про Піскуна.
О, воїн права!
Його ділам росте ціна,
Герою слава!
Він тихо жив, бо скромність мав
В своїй натурі.
Коли саджав, коли дрімав
В прокуратурі.
Та ворог засідки плете,
Підступна влада
Підняла руку на святе —
Його посаду.
І вже бурхливий як вода,
Гіркий мов редька,
Він прагне правого суда,
І геть Медведька!
Усі кричать: Указ! Наказ!
Йому — до фені.
І знов на службі, в котрий раз,
Ну, чисто Фенікс!
І чутка знов летить, ген-ген!
Про непокору.
Так, видно, є окремий ген
Генпрокурора.
І я гукаю: Супер! Вау!
Якби ще Слава
Отак би вперто розкривав
Поточні справи!
Та як масштаб «ничтожно мал»,
Шкварчання гасне.
Піскун — то лицар-екстремал
Смутного часу…
Якщо хтось із співвітчизників захоче продовжити мою «Піскуніану», буду тільки радий. Бо Піскун так само невичерпний, як і атом.
Сумніви біля парадного під’їзду
Нас весь час кудись кличуть. До НАТО, Європи, ще кудись. Пропонують наслідувати гарним прикладам Великого Білого Брата. Чому саме його? — питаємо тихенько. Як чому? — відповідають. — Та подивіться, земляки, який в нього «олл райт»! Усього навалом! «Колою» повите, гамбургером накрите. І в нас так буде. — А може в нього так все гарненько, бо нас таких багато, що запали на отой гамбургер? — говорить хтось зовсім тихо. Та його не слухають. І виникає міф. І малюється отакий майбутній…
Український пейзаж
Садок вишневий коло хати,
В городі «Стінгер» чистять мати,
А в небі «Боїнги» крилато
Село вітають, бо в нас свято:
Мене і Васю, мого брата,
Женуть у рекрути до НАТО.
Іще нас навчають. Свободі, демократії, вмінню відрізняти еротику від порнографії. І ми, як школярі, засмучуємося, коли нам ставлять невисокі бали. І знову питання. Якщо ми — унікальна держава з унікальною командою, якщо ми не хутір, а, навпаки, колиска людства, і перший хомо сапієнс гуляв десь під Фастовом, може варто спробувати жити своїм розумом? І може цей холопських страх одержати зауваження від білозубого містера — і є перша ознака хутору? І чи не завелика плата за навчання — ядерний смітник під Києвом чи труна фастівського хлопця, що прибула з Іраку. Пригадую, коли ми виводили звідти свій «обмежений контингент», я написав стройову пісню в стилі «несокрушимой и легендарной», у котрій сам колись послужив…
