Гумор та сатира. Збірка - страница 66
И плакала устало,
Но милосерден Бог.
Надежда трепетала,
Как на ветру листок.
Плач про народ незбагненний
Ось народ.
Під синім небом, серед білих хмар
Він крізь час, мов ріка,
Лине і лине…
– Звідки і хто ти, народе гарний?
– З України.
– Де були ви, люди?
Що шукали? Чом зігнулися сумно
Мов колосся під вітром у полі?
– Де були? Та усюди.
Що шукали? Та, мабуть, того,
Чого в світі мало – кращої долі.
– Хто ж ті мудрі, хто ж ті добрі,
Що водили вас по світах
І в будні, і в дні Великодні?
– Та вожді наші та керманичі народні.
Тільки мудрі вони не дуже, та й…
(Глянули карі очі за обрій,
Глянули сині очі у небокрай)
Та й зовсім вони не добрі.
– Що ж робили ви, як ходили?
На що поклали ви силу?
– Ми ходили та просили,
Просили, просили.
– Що ж, ті сильні та багаті, у кого просили,
Щось вам дали?
– Ні, не дали, бо ми їм не милі.
Ні, не дали, ще й плювали
У личка нам білі.
– Що ж ви будете робити, України діти?
– Знову будемо просити, просити.
Чекати, може, станемо гідні.
– А скільки ж вам ще чекати,
Бідні ви, бідні?
– Ой, не знаєм, не знаєм,
Нікому ми не потрібні.
– Ох, неправда, це неправда, –
Мовила Божа Мати, –
Чи просили ви у Того,
Хто все в світі може?
– Це у кого?
– У Бога, – каже Матір Божа. –
Чи просили в Мого Сина,
Сини України?
– Не просили, бо не треба,
Бо нас вчили, що немає Господа на небі.
Нас учили, що ми горді,
Що усе здолаєм,
Що права і свободи та усякий добробут
Ми самі здобудемо для рідного краю.
– Де ж ви візьмете все добре
Та гарне, та росою умите?
– Знову будемо просити, просити,
Просити.
– А у кого?
– Нам укажуть вожді наші народні.
– Що ж, вони до вас добрі?
– Ні, не добрі, не чесні
І нікуди не годні.
– Що ж, ті люди, в кого маєте
Просить собі долі,
Ті вас люблять?
– Ні, не люблять, зневажають,
За сміття на дорозі вважають,
Так, що серце щемить від болю.
Заплакала Пречистая,
Заплакала Матір Божого Сина:
– Ох, нещасні, горді та вперті
Діти твої, Україно…
Злочинний режим повертається
Я голос чув: «Ми прийдем знову,
Злочинний прийде знов режим…»
І раптом входить Янукович,
І йде Азаров поруч з ним.
Стояла ніч. Ще спали півні.
Страшне видіння, голоси:
«Ми підлікуєм нашу гривню,
Дамо за безцінь ковбаси,
І газу буде в нас чимало…».
Так підло вабили мене,
А ще в руках вони тримали
Щось соковите і смачне.
І посміхалися криваво,
З того, смачного, капав сік.
Хотів я крикнуть «Геть!» чи «Слава!»,
Але від голоду не зміг.
Жахлива мить! По тілу піт лив,
Я ледь не зрікся всіх ідей!
І тут згадав я чисте, світле…
Не пиво, хлопці. Двох людей.
Обличчя двох моїх обранців
(І тануть став ганебний глюк).
Нардеп Крисюк один пан звався,
А інший був – козак Рилюк.
Коли згадались їхні очі,
Де глибина, духовність, дух,
Я закричав катам: «Не хочу!»,
І затулив руками слух.
«Перед лицем таких моральних
Авторитетів та взірців
Не зраджу я! Геть, інфернальні!
Геть, політичнії мерці!».
І зникли Янек і Азаров.
І те, смачненьке, зникло вмить.
(Хоча, як танула примара,
Я встиг шматочок відкусить).
Ох, як же тяжко було, рідні,
У тім двобої та війні!
Зате лишилась в мене гідність,
І всі здобудки – при мені.
Та сил нема. Немов побитий.
Перед очима сало, хліб…
Тут тіло почало тремтіти,
А до зарплати десять діб.
Пішли голоднії судоми,
Тремтить нога, тремтить рука…
І впав! І втратив я свідомість!
І більше, кляту, не шукав.
Народознавець
Я добре знаю свій народ,
Бо я поет-народознавець.
Я маю хист і маю право
Вказати точно, де народ,
А де – підробка чи примара.
Буває вийде в окулярах
Якесь опудало чуже
І каже: «мілая погода!»,
Такую погань до народу
Не віднесу, бо бачу вже
В очах заморські витребеньки;
А мій народ простий, рідненький!
От вчора він зустрівсь мені:
Сидить, всміхається, радіє.
«Ну, як?», – питаю. – «Та надію
В душі плекаю ночі й дні,
Що просвітить мене прийдете,
Голубчик, панночку, поете!»…
І заспівав, аж загуло,
І став навприсядки стрибати.
Оце – народ! А не мурло,
Пихате, хитре, бородате.
І ще одна прикмета є,
Щоб знать, народ це чи потвора:
Народ мої вивчає твори,
А «не народ» на них плює.
Кобзарський заспів
Ой, погано бачать очі,
Та серце завзяте!
Заспівать вам, хлопці, хочу
Про начальство кляте.
Там корупції досхочу
І брехні, і бруду!..
Та боюсь мене замочать –
Тож співать не буду.
Весна
Весна! Бруньки набрякли до нестями!
Блищать калюжі, вітер дме з ріки…
Та як згадаю, що в Московії теж саме,
Так поламав би і дерева, і бруньки!
Соколи Ворошилова
Питає якось Друзь в Бурди:
– Ти не пригадуєш, куди,
Як хочеш їсти класти хліб?
Бо я не їв вже десять діб…
І простогнав Бурда Борис:
– На світі знаю все наскрізь.
А от про хліб вже котрий том
Мовчать Брокгауз та Ефрон.
І вмерли Друзь, а з ним Бурда –
Жорстока гра «Что? Где? Когда?».
Політ Гедзя
У поета Бедзика
Відірвали ґудзика.
І в душі у Бедзика
