Що впало, те пропало - страница 104
Морріс риється в кишені, шукаючи папірець із номером мобільника Піта, і, не знаходячи відразу, на мить впадає в паніку. Нарешті пальці намацують щось зім’яте в самісінькому нижньому кутку, і він полегшено зітхає. Серце калатає, калатає, і він однією рукою ляскає себе по кістлявих грудях.
«Тільки не підведи мене зараз, — думає він. — Чуєш? Не смій!»
Сауберсу він телефонує з магазину по міській лінії, тому що це теж вкладається в історію, яку він вибудував у себе в голові. Моррісу здається, що це відмінна історія. Навіть Джон Ротстайн не зміг би вигадати краще.
32
Коли Піт приходить до тями, він знаходиться в місці, добре знайомому Моррісу, — Гавернмент-сквер навпроти кафе «Щаслива чашка». Він сидить на лавці, переводячи дух, і з тривогою дивиться назад, у тому напрямку, звідки прийшов. Червоних Губ він не бачить, і це його не дивує. Ще Піт знову почав думати і розуміє, що людина, яка намагалася його вбити, на вулиці привертатиме до себе увагу. «Я йому добре вмазав, — похмуро думає Піт. Червоні Губи перетворилися на Криваве Підборіддя».
Поки що непогано, але що далі?
Неначе у відповідь починає вібрувати його мобільний. Піт дістає його з кишені і дивиться на номер на екрані. Останні чотири цифри, 8877, він впізнає, вони запам’яталися йому, коли він дзвонив Халлідею й залишав йому повідомлення про поїздку до будинку відпочинку «Рівер-бенд». Це Червоні Губи, адже це точно не може бути містер Халлідей. Ця думка настільки жахлива, що викликає в нього сміх, хоча звук, який він видає, більше схожий на схлип.
Перша його думка — не відповідати. Передумати його змушує те, що він почув від Червоних Губ: твій дім колись був моїм будинком, до речі. Цікавий збіг, чи не так?
Мати в повідомленні веліла після школи йти одразу додому. Тіна написала, що матері відомо про гроші. Отже, вони зараз обидві вдома й чекають на нього. Піт не хоче їх тривожити без потреби, особливо, коли він сам джерело тривоги, але йому необхідно дізнатися про причину цього дзвінка, тим паче, що батька зараз немає поруч, щоб захистити їх, якщо цей псих з’явиться на Сикоморовій вулиці. Зараз він в окрузі Віктор, показує комусь чергову будівлю.
«Подзвоню в поліцію, — думає Піт. — Коли скажу йому про це, він накиває п’ятами. Йому доведеться». Ця думка приносить легке відчуття спокою, і він натискає «ПРИЙНЯТИ».
— Привіт, Пітере, — говорить Червоні Губи.
— Мені немає про що з вами розмовляти, — говорить Пітер. — Вам пора тікати, бо я дзвоню в поліцію.
— Я радий, що зміг зв’язатися з тобою, перш ніж ти утнув подібну дурість. Ти не повіриш, але зараз я звертаюся до тебе як друг.
— Ви маєте рацію, — говорить Піт. — Я не вірю цьому. Ви намагалися мене вбити.
— Ти ще більш мені не повіриш: я радий, що не зробив цього. Бо тоді я б ніколи не дізнався, де ти сховав записники Ротстайна.
— І ніколи не дізнаєтеся, — говорить Піт і додає: — Я звертаюся до вас як друг. — Він вже відчуває себе більш врівноваженим. Червоні Губи не женеться за ним і не рухається до Сикоморової вулиці. Він ховається в книжковому магазині й розмовляє з ним по міському телефону.
— Ти так думаєш зараз, бо не дивишся в майбутнє. А я дивлюся. Розклад такий: ти пішов до Енді продати йому записники. Він спробував тебе шантажувати, тому ти його вбив.
Піт нічого не говорить. Не може. Він уражений.
— Пітере? Ти мене чуєш? Якщо ти не хочеш провести рік у виправній колонії для неповнолітніх злочинців «Ріверв’ю», а потім ще років двадцять у «Вейнсвіллі», краще тобі мене чути. Я побував в обох, і можу сказати тобі: це не місце для молодих людей із незайманою попкою. У коледжі буде набагато краще. Тобі так не здається?
— Цими вихідними мене навіть не було в місті, — каже Піт. — Я їздив зі школою до будинку відпочинку.
Червоні губи не бариться з відповіддю.
— Отже, ти зробив це до від’їзду. Або в неділю ввечері, коли повернувся. Поліцейські знайдуть твоє голосове повідомлення — я його зберіг. До того ж є DVD камер спостереження, на яких видно, як ти сваришся з ним. Я забрав ці диски, але подбаю про те, щоб поліція отримала їх, якщо ми не дійдемо згоди. Не забудь про відбитки пальців. Вони знайдуть твої на дверній ручці його кабінету. Мало того, вони знайдуть твої відбитки на знарядді вбивства. Я гадаю, ти міцно сів у калюжу, навіть якщо можеш відзвітувати про кожну хвилину цих вихідних.
Піт із тривогою розуміє, що навіть цього не може. У неділю він пропустив геть усе. Він згадує, як міс Брен — вона ж Брен Стокер — стояла біля дверей автобуса якихось двадцять чотири години тому з мобільним телефоном в руці, збираючись дзвонити 911, щоб повідомити про зникнення учня.
«Вибачте, — сказав він їй. — У мене живіт прихопило, і я вирішив, що потрібно погуляти, подихати свіжим повітрям. Мене нудило».
Він так і уявляє, як вона заявляє на суді, що так, Пітер, дійсно, мав хворобливий вигляд того дня. І чує, як обвинувач говорить присяжним, що будь-який підліток, імовірно, буде мати хворобливий вигляд після того, як сокирою порубає на фарш підстаркуватого торговця книжками.
Шановні присяжні, пані та панове, я пропоную вам наступну версію: тієї неділі вранці Піт Сауберс повернувся попутною машиною в місто, тому що в нього була призначена зустріч із містером Халлідеєм, який шантажував його і гадав, що містер Сауберс нарешті вирішив поступитися й прийняти його умови. Тільки містер Сауберс не збирався поступатися.
«Це жах якийсь, — думає Піт. — Те саме, що знову мати справу з Халлідеєм, тільки в тисячу разів гірше».
