Що впало, те пропало - страница 121

— Що ще це може бути? У цього чудовиська немає майбутнього!

«Білл у цьому не такий впевнений», — думає Джером, але вголос цього не говорить. Холлі вже краще, але вона, як і раніше, дуже вразлива. І, як вона сама сказала, кому, як не їй знати, що таке одержимість. До того ж він не розуміє, що стоїть за цією нескінченною цікавістю Білла до Брейді. Усе, що в нього є, це відчуття. Інтуїція.

— Та хай йому грець, — каже він. Цього разу, коли він кладе долоню на її руку, вона дозволяє їй залишитися, і вони якийсь час розмовляють про інші речі. Потім він дивиться на годинник. — Ну, мені час. Я обіцяв забрати Барбару і Тіну з роликового катка.

— Тіна закохана в тебе, — сухо вимовляє Холлі, коли вони піднімаються схилом до машин.

— Якщо й так, це мине, — говорить він. — Я їду на схід, і дуже скоро в її житті з’явиться якийсь симпатичний хлопець. Вона буде писати його ім’я на обкладинках своїх зошитів.

— Мабуть, — каже Холлі. — Зазвичай це так відбувається, так? Просто я не хочу, щоб ти з неї сміявся. Вона вирішить, що ти злий, і засумує.

— Не буду, — обіцяє Джером.

Вони підходять до машини, і Холлі знову змушує себе подивитися йому прямо в очі.

— Я не закохана в тебе. Так, як вона. Але я все одно тебе дуже люблю. Тому бережи себе, Джероме. Деякі студенти, трапляється, роблять дурниці. Не стань одним із них.

Цього разу вона обіймає його.

— А, о, мало не забув! — похоплюється Джером. — Я привіз тобі маленький подарунок. Це футболка, хоча сумніваюся, що ти захочеш її вдягнути, коли поїдеш до мами.

Він вручає їй пакет. Вона дістає з нього яскраво-червону футболку з коротким рукавом і розгортає. На грудях кричущими чорними літерами написано:

ЛАЙНО? НУ Й НАСРАТИ!

Джиммі Ґолд

— Їх продають у книгарні Міського коледжу. Я взяв найбільшу за розміром, раптом ти захочеш зробити з неї нічну сорочку. — Він спостерігає за її обличчям, поки вона дивиться на напис. — Звичайно, ти можеш повернути її або обміняти на щось, якщо вона тобі не подобається.

— Вона мені дуже подобається, — каже Холлі, і губи її розтягуються в посмішку. Ту, яка подобається Ходжесові. Яка робить з неї красуню. — І я вдягну її, коли поїду до мами. Навмисно, щоб її подражнити.

Джерома це настільки дивує, що вона сміється.

— У тебе ніколи не виникало бажання подражнити свою матусю?

— Час від часу. І Холлі… Я тебе теж люблю. Ти ж це знаєш, авжеж?

— Знаю, — каже вона, притискаючи футболку до грудей. — І я рада. Що є таке лайно, на яке зовсім не насрати.

Скриня

Ходжес іде доріжкою вздовж покинутої земельної ділянки з боку Березової вулиці і знаходить Піта на березі струмка. Він сидить біля води, притиснувши коліна до грудей й обхопивши їх руками. Поруч із ним кострубате дерево нависає над потоком, який після довгого спекотного літа схуд до розмірів цівки. Під деревом зяє розрита заново яма, у якій було заховано скриню. Сама скриня кривобоко стоїть тут же, на березі. Виглядає вона старою-старезною і доволі зловісною — прибулець із тих років, коли диско ще було в розквіті. Поруч стоять штатив для фотоапарата і дві сумки, схожі на ті, з якими подорожують фотографи.

— Знаменита скриня, — говорить Ходжес, сідаючи поруч із Пітом.

Піт киває.

— Так. Знаменита скриня. Фотограф із помічником пішли обідати, але, гадаю, вони незабаром повернуться. Їжа в місцевих ресторанах їм не сподобалася. Вони з Нью-Йорка, — додає він, знизавши плечима, неначе це все пояснює. — Спочатку він хотів, щоб я сів на скриню і підпер голову кулаком. Ну, знаєте, як та знаменита скульптура. Я відрадив його, але це було не просто.

— Це для місцевої газети?

Піт хитає головою й починає посміхатися.

— Це мої гарні новини, містере Ходжес. Фотографії для «Нью-Йоркера». Вони хочуть надрукувати оповідання про те, що сталося. І не маленьке. Їм потрібен матеріал для «колодязя» — це так вони називають середину журналу. Справді великий матеріал. Можливо, найбільший, який у них був.

— Це ж чудово!

— Буде, якщо я не облажаюся.

Ходжес дивиться на нього секунду.

— Стривай. Ти сам будеш його писати?

— Ага. Спочатку вони хотіли прислати одного зі своїх письменників — Джорджа Пакера[140], а він дійсно гарний, щоб узяти в мене інтерв’ю і написати оповідання. Це велика справа, тому що Джон Ротстайн у минулому був їх зіркою, одного рівня з Джоном Апдайком, Ширлі Джексон… Ну, ви знаєте, про кого я.

Ходжес не знає, але киває.

— Ротстайн був, типу, рятівним притулком для підліткових страхів, а потім для страхів середнього класу. Начебто Джон Чівера. Я зараз читаю Чівера. Знаєте його оповідання «Плавець»?

Ходжес киває головою.

— Варто почитати. Він класний. Коротше, їм потрібне оповідання про записники. Уся історія, від початку до кінця. Вони це задумали після того, як провели три-чотири графологічних експертизи фотокопій, які я зробив, і фрагментів.

Про фрагменти Ходжес знає. У вигорілому підвалі залишилося достатньо обвуглених фрагментів, щоб підтвердити твердження Піта, що втрачені записники справді належали Ротстайну. Поліція, вивчивши минуле Морріса Белламі, підкріпила фактами історію Піта. У якій Ходжес ніколи і не сумнівався.

— Наскільки я зрозумів, ти відмовив Пакеру.

— Я відмовив всім. Якщо це оповідання буде написане, це повинен зробити я. І не тільки тому, що я був там, але ще тому, що роботи Джона Ротстайна змінили мо…

Він замовкає.

— Ні. Я хотів сказати, що його роботи змінили моє життя, але це не так. Не думаю, що в підлітка є щось, що можна змінювати. Мені лише минулого місяця виповнилося вісімнадцять. Напевно, я мав на увазі, то його роботи змінили мою душу.