Що впало, те пропало - страница 55
Хлопець похапки потримався за його кисть і висмикнув руку, наче боявся, що його схоплять.
— Джеймс Гокінс.
— Радий знайомству.
— Ага. Я… У мене є дещо, що, можливо, вас зацікавить. Який-небудь колекціонер може заплатити за це великі гроші. Якщо колекціонер правильний.
— Але це не книга, яку ви принесли, так? — Дрю тепер було видно назву: «Посилки з Олімпу». На корінці підзаголовок написаний не був, але Дрю володів такою книгою багато років, тому добре її знав: «Листи від 20 великих американських письменників, написані власноруч».
— Ні, звичайно, це не вона. — Джеймс Гокінс нервово реготнув. — Це лише для порівняння.
— Добре. Я слухаю вас.
Якусь мить «Джеймс Гокінс», здається, не міг вирішити, із чого почати. Потім, поправивши під пахвою манільський конверт і міцніше притиснувши його ліктем, почав швидко перегортати блискучі сторінки «Посилок з Олімпу», пропустивши записку Фолкнера, у якій той лаяв якусь продовольчу компанію в Оксфорді, Міссісіпі, за неправильно виконане замовлення, захоплююче послання Юдори Велті Ернесту Гемінґвею, цидулки незрозуміло про що від Шервуда Андерсона й список покупок у бакалійному магазині, написаний Робертом Пенном Ворреном та прикрашений малюнком двох танцюючих пінгвінів, один із яких курить сигарету.
Нарешті він знайшов, що шукав, поклав книгу на стійку й повернув її до Дрю.
— Ось, — сказав він. — Подивіться на це.
Серце завмерло у Дрю, коли він прочитав заголовок: Від Джона Ротстайна Фланнері О’Коннор. Дбайливо перефотографований лист був написаний на розлініяному аркуші паперу з нерівним лівим краєм, там, де він був вирваний із записника, купленого в магазині «усе по десять центів». Невеликий акуратний почерк Ротстайна, зовсім не схожий на руку більшості письменників, неможливо було не впізнати.
19 лютого 1953
Дорога Фланнері О’Коннор,
Я отримав Ваш чудовий роман «Мудра кров», який Ви люб’язно підписали для мене. Я можу казати чудовий, тому що купив його, як тільки він вийшов, й одразу ж прочитав. Я так само радий отримати копію з автографом, як Ви, не сумніваюся, радієте авторському гонорару від ще одного проданого примірника! Мені сподобалася вся різношерста компанія персонажів, особливо Хейзел Моутс і Енох Емері, воротар зоопарку, з яким, упевнений, мій Джиммі Ґолд захотів би подружитися. Вас називають «знавцем гротеску», міс О’Коннор, проте чого критики у Вас не помічають — імовірно, тому що самі позбавлені цієї якості, — так це Вашого божевільного почуття гумору, що не знає кордонів. Я знаю, Ви нездужаєте, але сподіваюся, що, незважаючи на це, Ви будете продовжувати працювати. Це важлива робота. Ще раз дякую.
Джон Ротстайн
PS: Досі сміюся з тієї знаменитої курки!!!
Дрю розглядав лист довше, ніж було потрібно, щоб заспокоїтися, потім перевів погляд на хлопчика, який назвав себе Джеймсом Гокінсом.
— Знаєте, про яку курку йдеться? Якщо хочете, я поясню. Це вдалий приклад того, що Ротстайн називав божевільним почуттям гумору.
— Я перевірив. Коли міс О’Коннор було шість чи сім років, у неї була курка — ну, принаймні вона так говорила, — яка ходила задом наперед. До неї приїхали люди з кіножурналу й зняли сюжет для новин. Курка потрапила до фільму. Міс О’Коннор потім казала, що то найвеличніша подія в її житті, а далі все пішло на спад.
— Це справді так. Тепер, якщо вже ми розібралися з куркою, чим можу допомогти?
Хлопчик тяжко зітхнув і відкрив застібку на манільському конверті. З конверта він дістав фотокопію і поклав поруч із листом Ротстайна в «Посилках з Олімпу». Обличчя Дрю Халлідея залишалося розслаблено-зацікавленим, але під стійкою його пальці переплелися так, що коротко стрижені нігті вп’ялися в долоні. Він миттєво зрозумів, що перед ним. Закарлючки на хвостах у, завжди віддалені окремо б, високо задерті в і р, що низько опускаються. Питання в тому, як багато знає «Джеймс Гокінс». Можливо, небагато, але, імовірніше, значно більше, ніж мало. Інакше не ховався б за вусами й окулярами, підозріло схожими на ті окуляри зі склом без діоптрій, які можна купити в аптеці або магазині одягу.
Нагорі сторінки стояла цифра 44, обведена в кружечок. Нижче йшов уривок вірша.
Самогубство ходить по колу, або мені так ввижається; У вас може бути своя думка, Але поки подумайте над цим.
«Plaza в перших променях світанку», — Так можна сказати в Мексиці. Або в Гватемалі, якщо хочете. У будь-якому місці, де в кімнатах усе ще Вішають на стелю дерев’яні вентилятори.
Не важливо, адже в синьому небі blanco, Лише рвані верхівки пальм, і Rosa, де хлопчисько напівсонний Біля кафе миє камені бруківки. На розі, в очікуванні першого…
На цьому вірш обривався. Дрю подивився на хлопчика.
— Там далі про перший ранковий автобус, — повідомив Джеймс Гокінс. — Той, який по дротах їздить. Він називає його «trolebъs». Це іспанською «тролейбус». Дружина чоловіка, яка це розповідає — чи, може, його подруга, — сидить мертва в кутку кімнати. Вона застрелилася, і він тільки-но її знайшов.
— Щось мені це не здалося безсмертним творінням, — промовив Дрю. У його ошелешеному стані це єдине, що він зміг сказати. Незалежно від якості, цей вірш був першим новим твором Джона Ротстайна, який з’явився за останні півстоліття. Ніхто його не бачив, крім автора, цього хлопчиська й самого Дрю. Якщо, звичайно, Морріс Белламі не читав його, що малоймовірно, ураховуючи велику кількість записників, які він, за його словами, украв.
Велика кількість.
Збіса велика кількість записників.
