zvijani-vitrom-1 - страница 14
- Ні, була б! Я була б щаслива!
- Ой ні, дочко, ніколи. Подружнє щастя буває лише тоді, коли він і вона як душа одна.
У Скарлет уже мало не зірвалося з язика нерозважливе: “А проте у тебе з мамою щасливий шлюб, хоч ви зовсім різні вдачею!” - але вона вчасно стрималась, а то б він вуха їй нам’яв за таке зухвальство.
- Ми з Вілксами ані в чому не схожі,- мовив далі Джералд, так само звільна цідячи слова.- Ці Вілкси - геть іншого складу, ніж решта наших сусідів, я таких ніде й не зустрічав. Дивакуваті вони люди, тож і добре, що у них мода одружуватись у своєму колі, щоб їхні дивацтва не розходилися межи людьми.
- Але ж, тат, Ешлі зовсім не…
- Стривай-но, кицюню! Я нічого йому не закидаю, він мені навіть подобається. І коли я кажу “дивакуваті”, то це не значить “схиблені розумом”. За ним немає таких “дивацтв”, як за Калвертами, що можуть процвиндрити все своє майно на перегонах, або за Тарлтонами, в яких у кожному поколінні один-два п’яниці, або за Фонтейнами, що, розпалившись, здатні порішити людину, як раз сплюнути. Такі вибрики - діло житейське, тут нема нічого дивного, і коли Джералда О’Гару доля вберегла від них, то й слава Богу. І я зовсім не думаю, що Ешлі, одружившися з тобою, став би тебе зраджувати чи бити. Хоча, може, так було б і краще - ти бодай би розуміла, що до чого. Ні, він дивакуватий зовсім по-йнакшому, так що годі й зрозуміти. Він мені подобається, але побий мене сила Божа, коли я можу добрати ладу в його балачках. От скажи мені щиро, кицюню, ти щось розумієш у цих його казаннях про книжки, і вірші, й музику, і олійні картини, і всякі такі інші глупе тва?
- Ой тат! - нетерпляче скрикнула Скарлет.- Якби я одружилася з ним, усе б змінилося!
- Справді? Ти певна? - ущипливо мовив Джералд, гостро глянувши на дочку.- Мало ж ти знаєшся на чоловіках, не кажучи вже за Ешлі. Затям собі: ніколи ще жодна жінка у світі ні на крихту не змінила свого чоловіка. А щоб змінити Вілксів - то де там у біса, навіть і в думці собі такого не покладай, дочко! Весь рід у них такий, і такі вони спредвіку. І такими, певно, й залишаться. Вони вроджені диваки, це я тобі кажу. Ти тільки глянь, як їх носить то до Нью-Йорка, то до Бостона - слухати там опери чи дивитись усякі олійні картини. І як вони цілими скринями замовляють у янкі французькі й німецькі книжки. А потім читають їх день і ніч та роздумують бозна про що, замість піти на полювання чи пограти в карти, як усі нормальні чоловіки.
- Але на всю округу нема кращого верхівця, ніж Біллі! - вигукнула Скарлет, яку зачепив за живе закид, ніби її коханий може бути в чомусь невправний.- Хіба тільки його батько. А щодо покеру, то, може, це хто інший, а не Біллі виграв у тебе дві сотні доларів у Джонсборо минулого тижня?
- Це Калвертові хлопці, бачу, знов розбазікали, бо звідки 6 ти знала, скільки я програв! - сердито озвався Джералд.- Хіба я заперечую, кицюню, що Епілі може верхи ганяти й у покер грати як ніхто? Та й спиртне коли взяти, то він навіть Тарлтонів зажене під стіл. Він усе це може, але серце його не лежить до цього - ось чому и кажу, що він дивак.
Скарлет мовчала, тільки серце її щеміло ще дужче. Батько мав рацію, що й казати. Душею Енілі був далекий від цих простацьких розваг, в яких він перевершував багатьох своїх земляків. Він цікавився цими речами ніби а чемності, тоді як інші тільки й жили ними.
Здогадавшись, чому вона мовчить, Джералд поплескав дочку по плечах і промовив з тріумфом у голосі:
- Тож бачиш, Скарлет, це таки правда. Що б ти робила з таким чоловіком, як Ешлі? Вони всі схибнуті, ці Вілкси.- І додав лагіднішим тоної^: - Коли я оце згадував Тарлто- ііів, то не тому, що я дуже за ними руку тягну. Вони собі славні хлопці, але якщо ти накинула оком на Кейда Калверта, то, про мене, хай і він. Калверти - порядна родина, дарма що старий і взяв собі дружину з янкі. А коли мене не стане… Слухай-но сюди, голубко! Я відпишу Тару на тебе з Кейдом…
Не піду я за Кейда, хоч мене озолоти! - з серцем вигукнула Скарлет.- І перестань накидати його мені! Не хочу я ні Тари, ні яких інших плантацій. Нащо вони, коли…
Вона мала на думці: “…коли я не з тим, хто мені иайлюбіший”, але Джералд, вражений, як вона легковажно відкинула його шляхетний дарунок, ту землю, яка для нього була найдорожча у світі - звісно, після Еллен,- не дав їй договорити, скипівши від гніву:
- То це ти, Скарлет ОТара, смієш казати мені, ніби Тара, ця наша земля,- нічого не варта?
Скарлет уперто кивнула головою. Серце її розривалося з болю, і їй було вже однаково - розшаленіє батько чи ні.
- Земля - це єдина річ на світі, чого-небудь варта! - кричав він, помахом коротких цупких рук виявляючи всю глибину свого обурення.- Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас, затям це собі навік! Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись… За що варто й померти!
- Ой тат,- бридливо скривилася Скарлет,- ти говориш чисто як ірландець!
- А хіба я коли соромився цього? Ні, я цим навіть пишаюся. І не забувай, панночко, що й ти напівірландка. А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе, наче рідна матір. Мені зараз сором за тебе. Я даю тобі в дарунок найпрекраснішу землю на світі - звісно, як не брати до уваги округи Міт у старому краю,- а ти що мені за це? Пирхаєш носом!
Джералд уже почав розпалювати в собі праведний гнів, та раптом затнувся, глянувши на пригнічене обличчя Скарлет.
- Але ж ти не розумієш, їй-бо. Це ще прокинеться в тобі - любов до землі. Ніде ти від цього не дінешся, бо ти теж ірландка. Просто ти ще дитина, і в голові у тебе самі кавалери. Ось коли підростеш, тобі стане ясно… А все-таки подумай-но про Кейда, чи про близнюків, чи про котрогось із синів Івена Манро - я тобі таке бучне весілля впоряджу, що ну!
