zvijani-vitrom-1 - страница 169
Часом у ці дні, сповнені виснажливої праці, розпачливих зусиль задля сякого-такого харчу й нескінченного догляду за трьома недужими дівчатами, Скарлет несамохіть напружувала слух, чи не почуються знайомі звуки: дзвінкий сміх негренят поміж хатин, порипування возів, що вертаються з поля, лункий скач Джералдового огиря через вигін, шурхіт коліс, коли екіпажі під’їжджають алеєю, і веселі голоси сусідів, що заглядають ополудні погомоніти. Але даремно прислухалася вона. Дорога лежала безлюдна й порожня, і ніколи ані хмаринка рудої куряви не здіймалась над нею, звістуючи наближення гостей. Тара була островом серед моря зелених хвилястих пагорбів і червоних полів.
Десь там був світ і були люди, які мали що їсти й могли безпечно спати під власним дахом. Десь там дівчата у тричі перекроєних старих сукнях безжурно фліртували й наспівували “Коли ця війна скінчиться”, як і вона сама ще кілька тижнів тому. Десь там точилися бої, і гухкали гармати, і палали міста, і помирали солдати у шпиталях, просяклих нудЬтно-солодкавим смородом. Десь там босонога армія в брудній домотканій одежі марширувала, воювала, спала покотом, голодна й спроневірена. І десь там зелені пагорби Джорджії посиніли від уніформ янкі, вгодованих янкі на гладких від кукурудзи конях.
Війна й уся решта світу були ген поза Тарою. А тут війна й весь світ не існували, крім як у згадках, що їх треба було відганяти, коли вони надто вже обсідали когось у хвилину знемоги. Зовнішній світ відступав перед потребами порожнього чи напівпорожнього шлунка, і життя зводилося до двох споріднених помислів: про їжу та про те, як її здобути.
їжа! їжа! Чому шлунок має тривкішу пам’ять, ніж серце? Скарлет могла приборкати душевний біль, але перед шлунком була безсила, і кожного ранку, щойно прокинувшись і лежачи клубочком, поки ще війна й голод не оживали у свідомості, в напівдрімоті дожидала, що от-от запахне їй смаженою грудинкою та свіженькими булочками. І кожного ранку, сильніше вдихнувши, відчувала запах тієї реальної їжі, яка була перед нею, і вже пробуджувалася насправді.
На столі у Тарі тепер бували яблука, ямс, арахіс і молоко, але навіть цієї невибагливої їжі ніколи вони не мали вдостачу. І коли вона дивилась на ті самі харчі по три рази на день, пам’ять її мимохіть переносилася до давніх днів, до тих наїдків, що ширили такі звабливі пахощі з освітленого свічками столу.
Як безтурботно вони ставилися тоді до їжі, які були марнотратні! Булочки, кукурудзяні перепічки, різне печиво й вафлі, що опливають маслом,- усе це тільки на один захід. Шинка по цей кінець столу, а смажені курчата по той, тушкована капуста в горнятку, щедро залита приправами, які аж вилискували від жиру, гори квасолі на розмальованих тарелях, смажені кабачки, тушкована окргц морква під сметанним соусом, таким густим, що хоч ножем його край. І три десерти кожному на свій смак: шоколадний листковий пиріг, ванільне бланманже й торт з вершко^ вим кремом. На згадку про всі ці лагомини очі Скарлет застувала сльоза, якої не могли викликати в неї ні видовище війни, ‘ні видовище смерті, а з пустого шлунка, через який вічно смоктало під грудьми, підступала до горла нудота. Бо той апетит, над відсутністю якого все колись бідкалася Мамка, природний апетит дев’ятнадцятирічної дівчини, тепер подужчав учетверо від тяжкої повсякденної пращ, зовсім для неї не звичної.
Але не тільки власний апетит допікав Скарлет: куди вона тільки не гляне, скрізь бачить зголоднілі обличчя, чорні й білі. А ще ж і у Керрін та Сьюлін невдовзі прокинеться голодна ненасить, звичайна для тих, хто одужує після тифу. Он уже й малий Вейд безугаву скімлить:
- Вейд не хоче ямсу. Вейд голодний.
Інші також бурчали:
- Міс Скарлет, як я не попоїм ще чого-небудь, у мене не буде молока для немовлят.
- Міс Скарлет, на порожній шлунок я дров не врубаю.
- Ясочко, я вже так скучила за чимось смачненьким.
Доню, що це в нас раз у раз ямс та ямс.
Тільки Мелані не нарікала,- Мелані, обличчя якої дедалі більше марніло й полотніло і навіть уві сні бралося судомою.
- Я не голодна, Скарлет. Віддай мою пайку молока Ділсі. їй треба годувати дітей. А хворим не так кортить їсти.
Оця Л лагідна витривалість дратувала Скарлет дужче, аніж докучливе скімлення інших. Тих вона могла присадити, в’їдливо висміявши, що й робила не раз, але перед жертовністю Мелані губилася, через що й брала її злість. І Джералд, і негри, і Вейд горнулися тепер до Мелані, бо вона, попри всю свою немічність, була добра й співчутлива, тоді як Скарлет не ставало вже ні на одне, ні на друге.
А щодо Вейда, то він і днював, і ночував у кімнаті Мелані. З Вейдом було щось негаразд, але що саме - Скарлет не мала коли подумати. Вона пристала на Мамчину гадку, що в малого глисти, й без кінця поїла його настоянками з сухих трав та кори, як то Еллен завжди робила з негренятами у таких випадках. Але від глистогінних засобів Вейд лише бліднув. У ці дні Скарлет ледве чи сприймала Вейда як живе створіння. Він їй здавався тільки ще однією морокою, ще одним ротом, який доводилось годувати. Колись, як мине оця скрута, вона й бавитиметься з ним, і розповідатиме йому казки, і навчить читати, але тепер у неї не було на це ні часу, ні охоти. А що він завжди плутався під ногами, коли її найдужче обсідали втома та клопіт, вона часто озивалася до нього гострим тоном.
Скарлет дратувало, що від її нагінок очі в нього наполохано округлялися, і він у такі хвилини робився якимсь наче недоумкуватим. Вона просто не усвідомлювала, що малий жив, оточений звідусіль жахіттями, з якими й дорослому не так легко було впоратись. Страх опосів Вейда, гнітив йому душу, змушував перелякано скрикувати серед ночі. Досить було якогось несподіваного шуму чи різко сказаного слова, як він уже починав тремтіти, бо у голові в нього всі ці шуми невід’ємно пов’язувалися з янкі, а янкі він боявся більше, ніж привидів, якими страхала його Пріссі.
