zvijani-vitrom-1 - страница 172
Потроху Скарлет почала усвідомлювати, що він таким уже й залишиться, і сприйняла цю думку без зайвих переживань. До кінця свого віку він чекатиме на появу Еллен і наслухатиме, чи не йде вона. Він опинився у якомусь відмежованому від дійсності примарному світі, де час зупинився, а Еллен постійно перебувала в сусідній кімнаті. Коли вона померла, він наче втратив стимул до життя, а разом з цим і хвальковиту певність у собі, настирливість, непогамовну енергію. Еллен правила йому за публіку, перед якою він розігрував гамірне дійство свого власного життя. А тепер завіса опустилася на безвік, вогні рампи погасли й публіка раптом щезла, і старий лицедій розгублено стояв на порожньому кону, марно дожидаючи чергової своєї репліки.
Того ранку в домі було тихо, бо всі, крім Скарлет, Вейда й трьох хворих дівчат, подались на болото шукати льоху. Навіть Джералд якось розохотився і теж пошкандибав через зорані поля, спираючись однією рукою Поркові на плече, а в другій тримаючи моток мотуззя. Сьюлін та Керрін, наплакавшись, задрімали, що з ними траплялося принаймні зо два рази на день, коли вони згадували Еллен і зрошували свої запалі щоки слізьми журби й безсилля. Мелані в той день уперше трохи підвелася на постелі, підтикана подушками й укрита латаним простирадлом: з одного боку вона пригортала до себе пухнасту лляну голівку свого немовляти, а з другого, так само ніжно,- кучеряву чорну голівку Ділсіного малюка. В ногах у неї сидів Вейд, слухаючи казку.
Тиша, що облягла все навколо, була нестерпна для Скарлет, бо нагадувала їй мертвотну тишу спустошеної країни, через яку вона пробиралася того предовгого дня, коли верталася до Тари з Атланти. Корова й теля - і ті мовчали цілі години. І пташки не щебетали за вікном, і навіть галасливих дроздів, що їх уже не одне покоління жило серед шелестливого листя магнолії, теж чогось не чути було. Скарлет присунула до відчиненого вікна своєї спальні низенький стілець і, задерши поділ сукні вище колін, поклавши руки на лутку й спершись на них головою, задивилася на під’їзну алею, на травник і порожній зелений вигін за дорогою. Обік неї на підллозі стяло відерце криничної води, в яке вона час від часу занурювала спухлу ступню, кривлячись від болю.
Відчуваючи, як нуртує в ній роздратовання, вона глибше втисла підборіддя в руку. І треба ж було, щоб палець загноївся саме тоді, коли вона мала вибратися на болото! Ті йолопи ніколи не зловлять льохи. Поросят вони вишукували по одному весь тиждень, а льоха й досі розгулює на волі, хоч минає вже два тижні. Скарлет була певна, що якби пішла з ними, підіткнувши сукню до колін і взявши в руки мотузку, то враз би заарканила свиню.
Але навіть якщо й зловлять утікачку, що буде після того? Коли з’їдять і льоху, й усіх її поросят? Життя ж на цьому не зупиниться, і треба буде й далі щось їсти. Настане зима, харчів ніяких не лишиться, навіть тих жалюгідних решток городини з сусідських садиб. Треба роздобутись на сушені боби, сорго, борошно, рис… та й ще багато на що. На кукурудзу й насіння бавовнику для весняної сівби і на новий одяг теж. Де усе це взяти і чим за нього заплатити?
Нишком вона перетрусила Джералдові кишені, заглянула до його скриньки для грошей, але знайшла там лише купу конфедератських облігацій та три тисячі доларів у банкнотах Конфедерації. Цього вистачить хіба на те, щоб їм гуртом один раз добре пообідати, подумала вона з іронією, адже тепер конфедератські банкноти геть знецінилися. Та навіть якби вона й мала гроші і купила на них харчі, як доправила б їх сюди? Чом Бог дав подохнути тій старій шкапі? Хоча б та нещасна худобина, що поцупив Рет,- усе була б їм полегкість. А які гарні вгодовані мули раніш випасались у них на вигоні потойбіч дороги, які чудові були запряжні коні, і її маленька кобилиця, і сестринські поні, і Джералдів могутній огир - як він гасав на луці, як летіла земля у нього з-під копит! Та хоч би одного з них їм тепер, хоч би й найноровистішого мула!
Але так чи сяк, а коли загоїться у неї нога, вона піде пішки до Джонсборо. Піде, дарма що їй зроду-віку ще не доводилось так далеко ходити на своїх двох. Нехай навіть янкі спалили все місто дощенту, вона бодай на околиці знайде кого-небудь, хто підкаже, де розжитися на харчі. Перед очима в неї постало загострене Вейдове личко. Він усе повторює, що не любить ямсу й хоче смаженої курячої ніжки з рисом та підливою.
Яскраве сонячне світло на подвір’ї раптом потьмяніло, і дерева заступила поволока сліз. Скарлет схилила голову на руки, силкуючись стримати ридання. Плакати тепер - ні до чого. Плач має ще якийсь сенс, коли поряд чоловік, від якого можна чогось домогтися. І ось коли вона так сиділа, зіщулившись, міцно заплющивши очі, щоб не дати волі сльозам, знадвору почувся цокіт копит. Але вона не підвела голови. За останні півмісяця їй уже стільки разів удень і вночі причувався цей цокіт - так само, як чувся не раз і шелест сукні Еллен. Серце в неї, як завжди в такі хвилини, забилося, потім, однак, вона суворо осмикнула себе: “Не будь дурочкою”.
Але цокіт копит цілком природно перейшов на тиху ступу, а далі стало чути розмірене порипування жорстви під копитами. Хтось таки справді над’їхав верхи - може* від Тарлтонів чи Фонтейнів? Скарлет хутко підвела голову до вікна. І побачила кавалериста-янкі.
Ту ж мить вона несамохіть сховалася за фіранкою і, важко дихаючи від несподіванки, мов заворожена, втупилась поглядом у прибульця крізь густі згортки тканини.
Він грузько сидів у сідлі, кремезний* простакуватий обличчям чолов’яга в напіврозщібненому синьому мундирі, з неохайною чорною бородою. Маленькі близько посаджені очиці, примружені проти сонця, спокійно оглядали будинок з-під дашка цупкого синього кашкета. Коли він повільно спішився й закинув віжки на конов’язь, Скарлет змогла перевести подих, але так рвучко й болісно, наче після удару в живіт. Янкі, янкі з довгим пістолетом за поясом! А вона в домі сама, з трьома недужими дівчатами й малими дітьми!
