zvijani-vitrom-1 - страница 186
Під іншу пору Поркові крадіжки становили б серйозну провину, за яку можна було й відшмагати. Під іншу пору Скарлет щонайменше добре б його вибештала. “Ніколи не забувай, люба,- казала їй мати,- що ти відповідаєш за моральність негрів, яких Господь дав під твою опіку, не меншою мірою, ніж за фізичний їхній стан. Зрозумій, що вони ж як діти і їх треба доглядати, як дітей, щоб не нашкодили, і ти сама повинна в усьому бути для них добрим прикладом”.
Але наразі Скарлет воліла забути про ці настанови. Докори сумління, що тим самим вона заохочує обкрадати людей, які, можливо, ще в більшій скруті, ніж вони в Тарі, анітрохи їй не допікали. Моральний бік цієї справи не обходив її. Замість покарати Порка чи бодай дорікнути йому, вона тільки пошкодувала, що в нього поцілили.
- Ти повинен бути обережнішим, Порку. Ми не хочемо тебе втратити. Бо що ми тоді б робили? Тй такий добрий і вірний служник, що коли ми знову розживемось на гроші, я куплю тобі великого золотого годинника і звелю вирізьбити на ньому щось таке з Біблії, як-от: “На знак вірної й незрадливої служби”.
Порк розпромінився від похвали й легенько погладив перев’язану ногу.
- Ну ж і гарні які слова, міс Скарлет! А коли ви гадаєте розжитися на ці гроші?
- Не знаю коли, Порку, але колись я на них таки розживуся, неодмінно.- Вона подивилась на нього невидющим поглядом, сповненим такої пекучої гіркоти, аж він знітився.- Колись, як ця війна скінчиться, я роздобуду купу грошей, щоб уже ніколи не знати ні голоду, ні холоду. Ніхто з нас тоді не голодуватиме й не мерзнутиме. Ми носитимем гарний одяг і їстимем щодня смажених курей і…
Вона раптом урвала себе. В Тарі діяло найсуворіше правило, яке вона сама ж і встановила, і пильно стежила за його дотриманням,- не згадувати про смачні наїдки, що їх вони споживали в минулому або спожили б тепер, якби змога.
Поки вона так задивилась у просторінь, Порк тихенько вислизнув з кімнати. Колись, у ті минулі дні, які вже ніколи не вернуться, життя було таке складне, у ньому було стільки всяких Заморочливих проблем! Як, скажімо, прихилити до себе Ешлі й при цьому не відштовхнути десятка інших кавалерів, що з горя місця собі не знаходили. Як утаїти від старших невеличкі вади у власній поведінці, як піддражнити або задобрити ревнивих подружок, яку тканину та який крій вибрати для сукні, яку нозу зачіску зробити… і ще багато-багато різноманітних таких проблем! А тепер життя разюче спростилося. Тепер тільки й було клопоту - роздобутись на харчі, щоб не померти з голоду, та на сяку-таку одежину, щоб не замерзнути, та мати дах над головою, який би не дуже протікав.
Саме в цих днях Скарлет почав навідувати кошмарний сон, що потім не давав їй спокою довгі роки. Завжди це був той самий сон, подробиці його ніколи не змінювались, тільки страх дедалі дужчав і допікав їй навіть серед білого дня, що ось настане ніч і кошмар явиться знову. Вона дуже добре запам’ятала події напередодні першого з цих снів.
День у день ішли холодні дощі, і в домі постуденіло від протягів та вологості. Мокрі поліняки в коминку тільки куріли й майже не гріли. Після сніданку не лишилось ніяких харчів, окрім молока, бо запаси ямсу вичерпалися, а Порк нічого не впіймав своїми сильцями та вудочками. Назавтра мали зарізати одне з поросят, щоб не сидіти зовсім без їжі. Схудлі голодні обличчя чорних і білих дивились на неї з мовчазним благанням: “їсти”. Треба було, поставивши на карту коня, послати Порка роздобути десь харчів. Та ще й до всього у Вейда розболілося горло, його лихоманило, а не було ні лікаря, ні ліків.
Зголодніла і втомлена доглядом за дитиною, Скарлет передоручила Вейда турботам Мелані на той час, поки сама здрімне. Ноги її були мов крижинки, страх і розпач шарпали душу, вона переверталася з боку на бік, але ніяк не могла заснути. Знов і знов снувалася та сама думка: “Що робити? Куди податися? Невже нема нікого в світі, хто допоміг би?” І як це сталося, що всі підпори світові підкосилися? Чом не знайдеться когось такого дужого й мудрого, хто зняв би цей тягар з її плечей? Вона ж не створена для того, щоб його нести. Вона не знає, як з ним упоратись. А потім її здолав неспокійний дрімотний сон.
Вона немов опинилася в якомусь дикому незнайомому краю, де все оповила така густа вихриста мла, що й власної руки не було видно. Під ногами у неї западала земля. Той примарний світ був моторошно тихий, а сама вона скидалася на пойняту жахом дитину, що заблукала глупої ночі. Її гнітили холод і голод, в імлі навколо таїлося невідь-що, аж вона зривалася на крик, який застрягав у горлі. З туману тяглися до неї створіння-привиди, мовчки й безжально хапали пальчиськами за поділ, аби затягти в хистку землю, що осувалася з-під ніг. Аж це нараз вона відчула, що десь у довколишньому тьмяному напівмороці є певне пристанище, надійна гавань, в якій можна знайти тепло й захисток. Але де саме? І чи встигне вона дістатись туди, поки ці руки не схопили її та не затопили в сипучих пісках?
Раптом вона знялась і побігла мов шалена крізь ту імлу - вона бігла, й схлипувала, й скрикувала, і простягала вперед руки, але хапала ними лише порожняву й вільгість. Де була ця пристань? Вона все не могла до неї втрапити, хоч то було десь тут, десь неподалік. Аби лишень дістатись туди! Тоді вона була б у безпеці. Але жах підгинав їй коліна, а все тіло млоїло від голоду. Крик розпуки вирвався з її горла, і вона, прокинувшись, побачила над собою стривожене обличчя Мелані, яка торгала її за плече, щоб швидше розбудити.
Той сон повертався знову й знову, коли вона лягала спати натщесерце. А це траплялося досить часто. Настрахана тим сном, вона боялася засинати, хоча ревно заспокоювала себе, що нічого такого нема в ньому, крім туману, і страхи її даремні. Ну нічогісінько ж нема там страшного. А проте побоювання, чи не закине її знов у той імлистий край, було таке велике, що Скарлет вирішила ночувати вдвох з Мелані, щоб та будила її, коли вона почне скрикувати й кидатись у лабетах цього сну.
