zvijani-vitrom-1 - страница 44

- Та годі-бо! - цитькнула Скарлет, несамохіть стискаючи йому руку, але навіть не глянувши в його бік.

Спершу ошелешений, Чарлз аж почервонів від її докору, та коли побачив, що погляд Скарлет втуплений в його сестру, всміхнувся. Звісно, Скарлет боїться, аби хтось не почув його слів! Нема нічого дивного, що вона бентежиться й ніяковіє, її страхає, що їхню розмову можуть підслухати. Чарлз відчув такий приплив чоловічих гордощів, як ще ніколи з ним не бувало: адже він уперше в житті спромігся збентежити дівчину. -Відчуття це п’янило. Він спробував надати своєму обличчю невимушеного, як йому здавалося, виразу і легенько відповів на потиск її руки - мовляв, він чоловік вихований і розуміє, що закид її слушний.

А до Скарлет його доторк навіть не дійшов, бо саме цю мить вона розчула голос Мелані, ніжність якого становила головну її привабу:

- Боюся, що я не згодна з твоєю думкою про твори містера Теккерея. Він цинік. Йому далеко до шляхетності містера Діккенса.

“І такі дурниці говорити хлопцеві!” - подумала Скарлет, мало не пирснувши сміхом: їй зразу відлягло від серця. Та вона ж просто синя панчоха, а що про таких думають чоловіки - це кожен знає… Щоб привабити чоловіка й утримати при собі, треба спочатку завести мову про нього самого, а тоді непомітно перейти на себе, і далі вже нікуди не збочувати. Скарлет стривожилася б, якби почула, що Мелані каже: “Які цікаві речі ти говориш!” або хоча б таке: “А якої ти думки про це? Та мій маленький мозок лусне від натуги, якщо я почну про таке думати!” А то Мелані, коли біля ніг у неї кавалер, розмовляє з ним так поважно, як у церкві! Майбутнє знов проясніло перед Скарлет, і аж до такої міри, що коли вона обернулась до Чарлза, очі її сяяли, а на устах з’явилася радісна усмішка. Побачивши в цьому ознаку прихильності, Чарлз схопив віяло Скарлет і так ревно замахав ним, що у неї почало розтріпуватись волосся.

- А якого погляду ви дотримуєтесь, Ешлі? - обернувся раптом від гурту розпалених суперечкою чоловіків Джім Тарлтон, і Ешлі, перепросивши Мелані, схопився на ноги. “Він найгарніший серед них”,- подумалося Скарлет, коли вона дивилась, яка граціозна його невимушена поза, як грає сонце на його золотавій чуприні й вусах. Навіть старші чоловіки примовкли, дослухаючись до слів Ешлі.

- Що ж, панове, якщо- Джорджія битиметься, битимусь і я. Інакше навіщо б я записувався до Ескадрону? - промовив Ешлі. Він широко розвів свої сірі очі, і вся його замрія де й поділася - в них з’явилася така звага, якої Скарлет ніколи ще не бачила.- Але, як і мій батько, я сподіваюся, що янкі дадуть нам спокій і обійдеться без війни…- Він, усміхнувшись, підніс руку, коли молоді Фон- тейни й Тарлтони, знявши крик, не дали йому договорити.- Це так, так, нас ображали, нас обдурювали… Але якби ми були на місці янкі й вони спробували вийти із Союзу, яка була б наша реакція? Мабуть, така сама. Ми не були б від цього у захваті.

“Оце така його звичка,- подумала Скарлет.- Завжди намагається врахувати чужий погляд”. Як на неї, у кожній суперечці тільки один бік має рацію. Часом вона просто не розуміла Ешлі.

- Головне - не гарячкувати, і тоді, може, й не буде ніякої колотнечі. Найбільше лиха на світі від воєн. А потім, коли війна кінчається, ніхто навіть не добере, через що вона почалася.

Скарлет аж пирхнула. Щастя Ешлі, що він мав репутацію мужнього юнака, а то б йому було непереливки. Але ще й не встигла вона це подумати, як навколо Ешлі почулись обурені вигуки.

В альтанці старий глухий добродій з Фейєтвілла сіпнув Індію за руку.

- Що у них там? Про що це вони?

- Про війну! - прокричала Індія, приклавши долоню до його вуха.- Вони хочуть битися з янкі!

- Про війну, ге? - вигукнув дідок і, намацавши свого ціпка, схопився зі стільця з такого енергією, якої за ним не бачили вже багато років.- Я їм розкажу про війну. Я добре її скуштував! - Містерові Макре не часто випадала нагода поговорити про війну - звичайно його хатнє жіноцтво не давало йому й писнути на цю тему.

Він жваво пошкутильгав до гурту сперечальників, вимахуючи ціпком і голосно вигукуючи, а що йому не чутно було навколишніх балакунів, то невдовзі вони всі й змовкли під його натиском.

- Послухайте-но мене, ви, молоді урвиголови! Не треба вам цього побоїща. Я бився на війні, я знаю. Я брав участь у семінольській війні, і був такий дурний, що поперся й на мексиканську. Ви зовсім не знаєте, що таке війна. Вам здається, що ви погарцюєте на гарних конях, дівчата накидають вам квітів, і ви повернетесь додому героями. Де б пак! Ні, панове. Війна - це ходити голодним, слабувати на шкарлатину й запалення легенів від спання в багнюці. А як не на шкарлатину й запалення, то на пронос. Оце так, панове,- на війні тобі й бігунка, і кривавиця, і всяке таке…

Дами зашарілися по вуха. Містер Макре, як і бабця Фонтейн з її голосною до непристойності надхою, був живим останком минулої брутальнішої епохи, що її всі намагалися пустити в забуття.

- Біжи забери звідти дідуся,- просичала одна з дочок старого добродія молодій дівчинці поряд.- їй же бо, день у день він стає все нестерпніший,- звірилась вона пошепки матронам, що обурено джерготіли круг неї.- Ось чи повірите, оце сьогодні вранці він і каже Мері - а їй же тільки шістнадцять годочків: “Знаєш, панночко…” - далі голос перейшов у ледве чутний шепіт, внучка ж тим часом вискочила з альтанки, щоб спробувати відтягти містера Макре назад у затінок.

Серед усієї цієї громади гостей попід деревами - збуджено усміхнених дівчат і розпалених розмовою чоловіків - тільки один був, хто залишався незворушним: Рет Батлер. Скарлет кинула на нього погляд, як він стояв, прихилившись до дерева, руки заклавши в кишені штанів,- стояв одинцем, відколи Джон Вілкс відійшов убік, і не озивався ні словом, хоч суперечка навкруги дедалі більш розпалювалась. Його червоні уста під тонкими чорними вусами були ледь скривлені, а темні очі зневажливо поблискували, так наче він був свідком хлоп’ячої бравади. “І неприємний же в нього усміх!” - подумала Скарлет. Він мовчки прислухався до їхньої розмови, аж поки Стюарт Тарлтон - руде волосся розкуйовджене, очі пашать вогнем - почав вигукувати: