zvijani-vitrom-1 - страница 47

- Що трапилося? - запитав він мало не пошепки.

Від його доторку вона затремтіла. Ось зараз усе станеться, все, як вона вимріяла! Тисячі думок безладним товпищем проносились крізь її мозок, але жодну несила було вхопити і втілити в словах. Вона тільки дрібно тремтіла й дивилася йому у вічі. Чому він нічого не каже?

- Що трапилося? - перепитав Ешлі.- Ти якусь таємницю хочеш мені звірити?

Раптом вона спромоглась на мову і так само раптом усі роки напучень Еллен вивітрилися з її пам’яті, і буйна ірландська кров Джералда озвалась устами його дочки:

- Так, таємницю. Я кохаю тебе.

На мить запала така разюча тиша, наче обоє вони завмерли, затамувавши подих. А потім Скарлет ураз перестала тремтіти, і хвиля гордощів та щастя затопила її. І чого вона раніш йому цього не сказала? Це ж куди простіше, ніж усі ті панянські околяси, яких її навчали! Вона потяглася поглядом до його очей.

А в його очах були розгубленість, недовіра і ще щось, тільки от що саме? Атож, такий вираз був у батькових очах того дня, коли його улюблений кінь зламав ногу, і Джералд власноручно мусив того коня пристрелити. Тільки чому це їй зараз згадалося? Така безглузда думка! І чого Ешлі так по-чудному на неї давиться й мовчить? А тоді наче звична маска з’явилась у нього на обличчі, і він гречно всміхнувся.

- Але хіба тобі мало, що ти сьогодні полонила тут усі інші чоловічі серця? - сказав він з тією, такою знайомою їй, ласкаво-глузливою ноткою в голосі.- Ти іще однієї перемоги хочеш, щоб таки всіх без винятку звоювати? Що ж, моє серце завжди тобі належало, ти це знаєш. Ти ж на ньому гострила свої зубки.

Щось тут було негаразд - зовсім негаразд! Вона уявляла собі це цілком інакше. Крізь шалене плетиво розшарпаних думок в її мозку одна почала набирати чітких обрисів. Чомусь - із невідь яких причин - Ешлі поводиться так, наче гадає, що вона крутить йому голову. Але ж він знає, що це не так. Вона певна цього.

- Ешлі… Ешлі… Скажи мені… ти повинен… Та не дражни ж ти мене! Чи справді твоє серце належить мені? О, любий мій, я ж ко…

Він умить приклав руку до її уст. Маски на обличчі не стало.

- Не кажи цих слів, Скарлет! Не треба! Це ти несерйозно. Ти зненавидиш себе за те, що їх казала, а мене за те, що я їх чув!

Вона різко відкинула голову назад. Гарячий струмінь пронизав усе її тіло.

- Ні, я ніколи тебе не зненавиджу! Я кажу, що кохаю тебе, і я знаю, що й тобі я не байдужа, бо…- Вона не докінчила, вражена тим, що вперше побачила таку муку на чиємусь обличчі.- Ешлі, це ж правда - ти любиш мене, так?

- Так,- відповів він глухо.- Люблю.

Якби він сказав, що ненавидить її, то й тоді не вразив би настільки. Вона німо вчепилася за його рукав.

- Скарлет,- промовив Ешлі,- краще облишмо це, забудьмо, що ми тут сказали.

- Ні,- прошепотіла вона.- Я не можу. Але що це означає? Хіба ти не хочеш… одружитися зі мною?

Він відповів:

- Я одружуюся з Мелані.

Потім якось так вийшло, що вона вже сиділа на низенькому оксамитовому кріслі, а Ешлі на пуфику у неї біля ніг, і обидві її долоні були затиснуті міцно в його долонях, і він говорив щось таке, що зовсім не мало ніякого сенсу. Голова її була дивовижно порожня, не було ані однієї думки з тих, що юрмились в ній хвилину тому, а його слова не будили в ній ніякого відгуку - так як краплі дощу спливають по шибці, не полишаючи сліду. Вона просто не чула слів, які одне за одним виходили з його уст, повні чуйності та співчуття, як у батька, що заспокоює скривджену дитину.

Прозвучало ім’я Мелані, і це немов пробудило її свідомість. Вона глянула в прозоро-сірі очі Ешлі й побачила там ту саму відстороненість, яка не раз, бувало, бентежила її, та ще немов якусь відразу до себе самого.

- Сьогодні ввечері батько оголосить наші заручини. А там невдовзі й шлюб. Я мав би сказати тобі про це, але гадав, що ти знаєш, я гадав - усі знають про це віддавна. Я й не уявляв, що ти… У тебе так багато кавалерів. Я думав, що Стюарт…

Життя нараз почало вертатися до неї, і почуття, і розуміння його слів.

- Але ж ти тільки-но сказав, що любиш мене.

Він до болю стис її долоні у своїх гарячих руках.

- Люба, навіщо ти примушуєш мене казати те, що може завдати тобі болю?

Її мовчання спонукало його повести мову далі:

- Що мені зробити, щоб ти зрозуміла, люба? Ти ж така молода, така недосвідчена, ти нічого не знаєш про подружнє життя.

- Я знаю, що я кохаю тебе.

- Самого кохання замало, щоб люди, такі відмінні, як ми з тобою, були щасливі у шлюбі. Ти, Скарлет, хотіла б, щоб чоловік належав тобі увесь, і тіло його, і серце, і душа, і думки. І якби цього не було, ти почувала б себе нещасною. А я не зміг би віддати тобі всього себе. І нікому не зміг би. Я й від тебе не став би вимагати, щоб ти належала мені тілом і душею. І тобі це було б боляче, і ти зненавиділа б мене, та ще й так люто! Зненавиділа б книжки, які я читаю, і музику, яку я люблю, бо вони відбирали б мене від тебе нехай навіть на коротку часину. І я… я, можливо…

- А її ти кохаєш?

- Вона схожа на мене, ми близькі по крові й розуміємо

одне одного з півслова. Скарлет, Скарлет! Як мені переконати тебе, що подружнє життя не складається добре, коли чоловік і жінка різні натурою?

Хтось уже сказав був про це: “Бери жінку по собі, як не хочеш знать біди”. Чиї це слова? Здавалося, вона чула їх ще мільйони років тому, а все не могла добрати в них ладу.

- Але ж ти казав, що любиш.

- Мені не треба було цього казати.

Десь у глибині її єства повільно зайнявся вогонь, і почав наростати гнів, заступаючи все інше.

- І однак, якщо тобі стало ницості це сказати…

Обличчя Ешлі пополотніло.

- Я ницо вчинив, коли це сказав, бо ж я одружуюся з Мелані. Я скривдив тебе, а ще більше її. Мені не слід було цього казати, я ж знав, що ти мене не зрозумієш. Але як я міг не закохатися в тебе, коли ти сповнена такої палкої жаги життя, якої мені не судилося спізнати? Тебе, що можеш любити й ненавидіти з таким шалом, гіа який мене не стане? В тобі нуртують такі природні сили, як вогонь, і вітер, і первозданна стихія, тоді як я…