Чорний Простір - страница 22
― Ви праві, ханим. Шахріят-бійєм наказала прикрасити вас як належить. І я повинна зробити вам манікюр і педікюр… з інкрустацією діамантами.
Маруся не витримала – істерично засміялася. Оксана зітнула плечима, всілася на м’яке крісло, застелене пухнастим килимом. Друга служниця вийшла, залишивши купу одягу. Педікюрша взялася за роботу. А Оксана спитала:
― Ти добре говориш поліславом. Ти також полонянка з Республіки, як і ми?
Дівчина знітилася, хитнула головою:
― Так, ханим. Тільки мені менше пощастило. Я не одаліска молодого бея, я проста гаремна служниця… Тому моїм тілом розпоряджається Шахріят так, як їй заманеться. Якщо ви сподобаєтесь молодому бею, вас це омине. Краще бути наложницею одного чоловіка, ніж розсувати ноги перед кожним, на кого вкаже Шахріят.
Маруся припинила сміятися, спохмурніла і лягла на низьку канапу біля декоративного ставка з золотими рибками. Лєля, теж похмура, сіла поряд із нею. З’явилася друга служниця – зі столиком на гравітці, вставленим різними стравами. Поставила перед полонянками на килимі по дастархану, стала ставити на них таці з їжею. І, немов у продовження мови своєї товаришки, сказала також поліславом, але із сіонським акцентом:
― Лейла права. Але і наша доля краща, ніж у тих, кого продали… тут, у Порті, жорстокі звичаї, але люди різні. Хтось із рабами поводиться майже як із людьми, а хтось – гірше, ніж з найупослідженими роботами-прибиральниками. Одне можу сказати – втекти навіть і не пробуйте. Багато хто намагався, але ні в кого не вийшло. А тих, хто спробував…
Вона проковтнула комок в горлі і продовжила:
― А тих, хто спробував, Шахріят живцем в біореактор відправила.
У Лєлі вздовж спини немов холодний слимак проповз. А більш практична і менш вразлива Маруся спитала:
― А чому Шахріят такі питання вирішує? Хто вона така? І чому її синові така честь? Як на це дивиться Ахмет-паша? З того, що я про нього чула, ясно, що він не любить ділитися владою.
― Та невже самі не зрозуміли? ― Лейла наліпила на Оксанин ніготь черговий діамант. ― Шахріят-бійєм вже років зо п’ять як і є справжній паша Синопський. Як в Ахмет-паші памороки забило і ноги віднялися, так відтоді вона від його імені всім й керує. Навіть синові своєму, Рамсан-бею, вказує, що робити. І поки Ахмет живий, Рамсанові пашанатства не бачити, як вух своїх без дзеркала. А ми тут усі мріємо – скоріше б старий паша помер, і Шахріят за ним. Тому що порівняно з ними Рамсан – просто янгол.
―А не порівняно? ― Маруся відщипнула виноградинку – дуже вже їсти хотілося. ― Наскільки він жорстокий?
― Нас він ніколи не бив, ― Лейла взялася за другу Оксанину ногу. ― Найстрашніше покарання від нього – це два дні просидіти під замком у комірчині на хлібі та воді. Або стриптиз для його нукерів станцювати, але не більше того… це все набагато краще, ніж катування, як за Ахмет-паші було. На жаль, Рамсан навіть в питанні покарань для своїх служниць майже нічого не вирішує, Шахріят і тут усім керує. А вона круто карає – може наказати бити бамбуковими кийками чи відправить казарму обслуговувати… сексуально.
Полонянки лише сумно зітхнули.
26.
Запороги і частина білоскельців під командуванням Харитона Вовка проникли в маєток паші через вентиляцію. Ходи були досить просторі – адже ж треба, щоб в них могли ходити роботи-прибиральники і ремонтники. Але… гофровані труби з чотирма ребрами жорсткості не були розраховані на пересування ними великої кількості людей одночасно, тому команда Вовка йшла дуже повільно і обережно. Будь-який необережний рух – і труби почнуть гудіти та трястися.
Всі були у візорах, на які транслювався план маєтку з міткою їхнього місцезнаходження. Сам Вовк був без візора, та йому і не треба було – він отримував інформацію на своє кібер-око. Він же першим і знайшов потрібне приміщення. Передав іншим у навушники:
― Здається, гарем. Внизу під нами великий зал, там сорок жінок. Чи бува не наші?
Хтось із команди прошепотів у відповідь:
― Звідкіля знаєш, що жінки?
― Хе, так тут гарем, тут самі жінки, ― Вовк розпластався по трубі, обережно проколупав пальцем кібер-руки дірочку і зазирнув у неї. ― Ну, я ж казав. Сорок жінок, злих та втомлених. А ну, Ласло, Тарасе, Стефо, дивіться-но. Впізнаєте кого?
Вовк просто зі свого кібер-ока передав зображення на візори трьом білоскельцям, які були в його групі. Першою відгукнулася Стефа:
― Наші! Впізнаю Марту, Риту…
Тут же подав голос і Ласло:
― Моя Софійка! І Яся!
Імпульсивний Тарас аж нервово підстрибнув:
― Ладочка!!! А щоб мені провалитися, це наші!!!
Його побажання збулося: труба затріщала, і диверсанти впали прямо в зал. Здійнявся неймовірний галас, який, однак, дуже швидко припинив Вовк, заволавши:
― Фатьмо, блокуй двері та зв’язок тут в біса!!! ― і стрельнув зі станера в найближчу охоронницю. Жінки загаласували ще гучніше, похапали кому що в руку прийшлося.
― Це свої! ― гукнув Тарас, піднімаючись та відкидаючи шмат гофрованої обшивки від вентиляційної труби.
― Ой, точно! Це ж мій Тарасик!! – скрикнула руда пухкенька жіночка. ― Тарасику!!! Ти за мною прийшов! – і вона почепилася чоловікові на шию. Поряд щасливий Ласло обіймав дружину та дочку. Вовк та двійко інших запорогів заспокоїли охоронниць станерами, і Вовк, показуючи на паралізованих тіток, гукнув:
― Жінки!!! Досить галасу, радіти рано! Нам ще звідси вийти треба. А цих – в’яжіть чим є, але спочатку роздягніть, хтось хай напне їхні лахи. І пошукайте якесь шмоття, щоб чоловікам замаскуватися.
Всі хутко взялися до справи. Дуже втішені таким поворотом долі білоскельки почали роздягати непритомних охоронниць, інші копалися в шафах, витягаючи звідти купу різноманітних абай та чачванів. Між тим Вовк зв’язався з іншими групами:
