Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - страница 37
Тканина мозку може жити без крові лише кілька секунд, але тканина нирок значно стійкіша – видалена нирка в холоді може зберігатись дванадцять годин і навіть більше (хоча чим швидше її пересадять, тим краще). Це означає, що за сотні миль від того місця, де на нирку чекає пацієнт, її можна взяти від людини, яка щойно померла або в якої помер мозок, чи навіть від живого донора. У наш час національні банки даних підбирають реципієнтам нирки з-поміж наявних; при цьому порівнюють імунологічні профілі, щоб мінімізувати ймовірність відторгнення. Для першої трансплантації, на якій я був присутнім, нирку привезли літаком з міста, розташованого за триста миль від нас. Її попередній власник помер уранці, і її доправили в операційну в охолодженому полістирольному контейнері.
Між мною і хірургом лежав Рікі Геннік – йому було за тридцять, і внаслідок інфекцій багато років тому в нього відмовили нирки. Протягом цього часу життя в ньому підтримували за допомогою діалізу. Під зеленими простирадлами було видно лише нижню частину його живота; розріз зробили не ззаду, де розташовувалися вкриті шрамами нирки, а зліва внизу живота, відкривши доступ до порожнини під назвою «ліва клубова ямка» (iliac fossa). Для цього є вагомі підстави: під час введення нової нирки не потрібно видаляти «старі». Дістатись клубової ямки відносно легко, крім того, у ній є широкі артерії та вени, з якими можна сполучити нову нирку.
Хірург зробив надріз у клубовій ямі Генніка над цими судинами. Їх від’єднали від тканин, підняли, утворивши петлі, і стиснули металевими затискачами. Одна із медсестер відкрила полістирольний контейнер, і я вражено подивився всередину; нирка була холодною, зморщеною та мала тьмяно-сірий колір – у ній було важко впізнати орган. Її дістали з контейнера і вклали в отвір в животі Генніка, щільно притиснувши. Асистент, старший ординатор відділення, залив порожнину крижаним розчином, щоб тканини в ній не нагрівались до температури тіла.
Клубову артерію і клубову вену Генніка приєднали до артерії і вени нової нирки за допомогою охайних швів. Після цього хірург глибоко вдихнув, витягнув руки, наче фокусник, і сказав мені: «Зараз ви побачите найдивовижніше видовище в історії медицини».
Він по черзі зняв артеріальний і венозний затискачі, і кров Генніка потекла у висохлу нирку. З кожним ударом серця, який відбивався в пульсуванні артерій, нирка збільшувалась у розмірах. Це було схоже на процес реанімації: спростування смерті. Одночасно зі збільшенням нирки її змарніла зморщена поверхня набувала світло-рожевого кольору. Хірург підняв сечовід нової нирки (трубку, через яку сеча потрапляє в сечовий міхур), і я помітив, як на її зрізі почала утворюватись крапля сечі.
– Працює, – переможно сказав він. – Тепер ми можемо пришити його до сечового міхура.
Сечовий міхур Генніка за допомогою катетера було наповнено антибіотичним розчином, а з його зовнішньої поверхні видалили жировий прошарок. У зовнішніх тканинах утворили тунель завдовжки з дюйм і провели крізь нього сечовід. На дальньому кінці тунелю у сечовому міхурі зробили отвір, а потім зшили вільний кінець. Хірург вставив порожню пластикову дренажну трубку в шрам, який утворився в животі Генніка, після чого зшив м’язи та шкіру.
Операцію було завершено – Генніку більше не потрібен був діаліз, але він був змушений вживати сильнодійні ліки, щоб уникнути відторгнення нирки імунною системою.
Успішна трансплантація нирки – це тріумф і перемога, але нерідко їй передує трагедія. До недавнього часу для трансплантації здебільшого використовували нирки померлих. Участь в успішному пересаджуванні має гірко-солодкий присмак; полегшення від того, що врятовано одне життя, збалансоване сумом від втрати іншого. Я пригадую один випадок, який закінчився вдало для реципієнтів, але для донора мав катастрофічні наслідки.
Це сталося під час нічної зміни, о третій годині ночі, у провінційному відділенні невідкладної допомоги. Парамедики везли непритомну дівчину-підлітка, у якої стався важкий напад астми. Щоб полегшити їй дихання, в її трахею вставили трубку, але навіть вона не допомагала повітрю вільно переміщатися по легенях. Коли дівчину привезли, шкіра в неї вже посиніла. Батьків негайно відвели в сусідню кімнату для відвідувачів. У той час як ми намагалися врятувати життя їхньої доньки, нас розділяла лише тонка перегородка. Газонаркотична суміш часто допомагає розслабити легені, але цього разу від неї не було жодної користі. Ми вводили ліки, щоб розширити дихальні шляхи; вставляли трубки з високою концентрацією кисню; паралізували її м’язи – усе намарно. За кілька хвилин її серце почало битись уривчасто. Увесь медичний персонал працював як навіжений, відмовляючись вірити в те, що така молода дівчина може померти. Ми бігали навколо неї, похапцем поглядаючи на екран, на якому зубці електрокардіограми розширювалися, а потім почали вирівнюватися.
Пульс зник. Мої спогади про наступні тридцять хвилин туманні: ін’єкції адреналіну, непрямий масаж серця, атропін для пришвидшення роботи серця. Двічі її серцебиття переходило на хаотичні спазми електричної активності, і нам доводилося застосовувати дефібрилятор. На другий раз у неї знову з’явився пульс. Однак радість змінилася панічним страхом: її серце знову билося, але зіниці не реагували на світло. Пульс відновився, але мозок дівчини було суттєво ушкоджено. Я зателефонував у найближчу міську лікарню, і тамтешні лікарі інтенсивної терапії організували її перевезення.
