Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - страница 38
Її батьки теж були молодими; мабуть, коли вона народилася, їм самим було близько двадцяти. З посірілим обличчям я сів біля них і якомога тактовніше і відвертіше пояснив, що серце їхньої доньки зупинилося, нам вдалось його знову запустити, але її мозок більше не працює як слід. Я повідомив їм, що її перевезуть в реанімаційне відділення і що вони можуть поїхати з нею. Я не пам’ятаю подробиці того, що я сказав, але, коли її батько нарешті відповів, мене вразила спонтанна й трансцендентальна щедрість його слів: «Як ви думаєте, якщо вона не повернеться, чи зможе вона допомогти іншим? Чи зможе вона стати донором нирок?»
Вона не опритомніла в реанімації, і десь за двадцять чотири години її органи використали для трансплантацій. Її нирки пересадили двом дорослим пацієнтам в різних кінцях країни. Її рогівки повернули зір незрячій людині. Її печінку трансплантували колишньому алкоголіку. Її підшлункову залозу й тонку кишку пересадили підлітку, який через рідкісне генетичне захворювання не міг засвоювати їжу. З усіх її основних органів було поховано лише серце й легені, які призвели до її смерті, і мозок, який надто довго перебував у темряві, щоб повернутися до світла.
Унікальність трансплантації нирок у тому, що, оскільки їх у нас дві, донор може ще за життя віддати одну нирку, відчуваючи при цьому лише відносно незначні незручності. Раніше нирки здебільшого пересаджували від братів або сестер, батьків або дітей, але зараз це необов’язково. Покращене типування тканин дозволяє знаходити сумісні органи серед великих груп населення, а внаслідок утвердження трансплантацій як суспільного блага донорами частіше стають люди, які не є родичами. На цих «живих нерідних донорів» на Заході зараз припадає приблизно половина операції з пересадження нирок, і відбуваються вони між незнайомими людьми. З 2011 року у Великій Британії впроваджено систему «фонду донорів», згідно з якою можна стати донором для людини, яка не є вашим родичем і з якою ви незнайомі, після чого інші віддаватимуть свої нирки по колу, поки не вичерпаються учасники. Комп’ютери підбирають сумісних осіб.
Припустімо, кандидат B хоче віддати свою нирку дружині, позначеній літерою C, але, оскільки вони несумісні, їй потрібна нирка від А. У зв’язку з тим що його дружина отримує нирку, B може вирішити натомість пожертвувати свою нирку для E. Сестра E (D) стає донором для G, а матір G (F) віддає свою нирку H, і так далі. Для того щоб почати коло дарування, потрібен один альтруїстичний донор – у цьому випадку це А, – який віддасть нирку незнайомцеві, не очікуючи взамін ніякої винагороди.
Дейвід МакДовелл долучився до цієї нової західної тенденції пошуку нирок для трансплантацій – кола дарування, започаткованого альтруїстичним донором. Ми познайомилися через спільних друзів, коли він відновлювався після операції.
– Я просто обмінюю запасну частину тіла, яка комусь знадобиться, – сказав він. – Для мене це не спричинило багато незручностей, але комусь може врятувати життя.
Дейвід не знайомий з людиною, якій пересадили його нирку, і, зважаючи на суворе законодавство Великої Британії щодо донорства, ніколи з нею не познайомиться.
– Ризики операції незначні, і, зрештою, навіщо жити без ризику? – Дейвід – вчений, історик, який спеціалізується на Близькому Сході; зараз йому за шістдесят. – Я значно ближче стикався зі смертю, коли працював у Лівані.
Дейвід замислювався над тим, щоб стати донором нирки, відтоді як прочитав статтю в газеті про такі подарунки. Кількома роками раніше його життя висіло на волосині через виразку шлунка, яка кровоточила, і без переливання крові він помер би. Для нього донорство стало хорошим способом віддячити системі, яка врятувала йому життя (у Великій Британії переливання крові безкоштовне – це значно більш традиційний спосіб донорства). Коли його онук народився з хворобою, яка загрожувала його життю й потребувала операції, після шести тижнів інтенсивної терапії та подальшого кількамісячного відновлення в лікарні він відчув, що вже готовий здійснити задумане.
– На той час я вже знав, що мушу це зробити, – сказав він. – Це був спосіб висловити подяку; навіть якби мій онук помер, я б усе одно це зробив, тому що рішення вже було прийнято. Тим не менше я чітко усвідомлював усе, що для нас зробила система охорони здоров’я.
Він написав лист у лондонську лікарню «Гаммерсміт» з пропозицією стати донором нирки і вже трохи більше ніж за рік був на операційному столі.
Я розповів йому, що чув про людей, які шкодували про таке рішення, – особливо тих, хто отримував гроші за донорство. Для них цей процес здавався страшнішим і боліснішим, ніж вони очікували.
– У моєму випадку все було зовсім не так, – сказав він. – Спершу основною проблемою було повернутись у ліжку, тому що шрам спричиняв певний дискомфорт, але це дуже швидко минуло.
Йому зробили операцію о дев’ятій ранку, а вже увечері він почав вставати з ліжка.
– Один розумний лікар пояснив мені, що, чим швидше я почну ходити, тим швидше мене випишуть, – сказав Дейвід, – тому я ходив-ходив увесь наступний день, тримаючись за стійку з крапельницею. Мене перевели у звичайну палату – уночі я дуже погано спав, – а наступного дня мене виписали.
Він пробув у лікарні трохи більше сорока восьми годин.
– Чи хотіли б ви дізнатись, у кого зараз ваша нирка? – запитав я у нього.
