Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - страница 49
Зазвичай з порога зали очікування я бачив, як вони кивають, збирають сумки й похмуро встають. Однак цього разу вони поводились інакше: коли Гелен підвела очі, її обличчя сяяло. Ми пройшли кілька кроків до мого кабінету, і вона пробігла повз останню пару біля дверей.
– Ви не вгадаєте, – сказала вона ще до того, як ми сіли, – я вагітна!
Без лабораторій і сімейних консультантів вони самостійно знайшли баланс між еросом і логосом.
15. Матка: поріг між життям і смертю
Я бачу, як старіша рука тисне, приймає, підтримує.
Я лежу біля порогу витончених і гнучких дверей
І помічаю вихід, помічаю звільнення і порятунок.
Волт Вітмен, «Пісня про себе»
Телевізор займав більше місця, ніж камін, але його ніхто не дивився. У темному заглибленні в стіні у двох нагрівачах горів електричний вогонь. Попільничка у формі пекінеса була переповнена, і конфеті із сигарет сипалось на килим. Килим між входом у кімнату і кріслом пацієнта протерся; сліди від їжі і капців утворили на ньому масну доріжку. Довжина дивана була більшою за ширину кімнати. На ньому сиділи чоловік і жінка – син і донька мого пацієнта. Ноги в обох були розставлені, щоб звільнити місце для живота. Син встав і підійшов привітатись. Його руки тремтіли.
– У неї кровотеча, лікарю, – сказав він. – Унизу…
Перед тим як вийти під дощ з припаркованого автомобіля, я переглянув на робочому ноутбуці медичну картку Гарієт Стеффорд. Вона була схожою на підручник із супутніх захворювань, які зараз вдається стримувати за допомогою західної медицини: починаючи від емфіземи, коронарної хвороби серця, гіпертензії і діабету – чотирьох вершників апокаліпсису суспільства, яке старіє. Крім цих чотирьох типових хвороб, було ще два важливі записи: «мультиінфарктна деменція», який пояснював її відсторонений вигляд, коли я підійшов до неї, і «карцинома ендометрію – паліативна допомога», який пояснював її кровотечу – кров текла через рак матки. У кінці списку був заклик, написаний її лікарем: «Уникайте прийому в стаціонар, якщо є така можливість».
– Вітаю! Я – доктор Френсіс, – сказав я їй. – Як ви почуваєтесь?
В її очах виражалась звична для хворих на деменцію паніка – вона боялась, що відповість неправильно або зробить якусь дурницю. Я уявив її нейронні ланцюги, настільки ж зношені, як і килим. Замість розкішних можливостей міжлюдського спілкування в неї залишилось кілька рефлекторних відповідей. Деякі люди, хворі на деменцію, по суті повертаються до довербального стану; наче маленькі діти, вони вчаться довіряти або не довіряти не на основі слів, а на основі тону голосу і поведінки співрозмовника.
– Добре. Так, непогано, – сказала вона, посміхаючись і трохи заспокоюючись. Я підняв її руку і обережно потис її. Вона була холодною і липкою на дотик, а її пульс був слабким і прискореним.
– Я прийшов вам допомогти, – сказав я.
Я провів прямими пальцями по її руці вище зап’ястка; вона була холодною аж до плеча – місіс Стеффорд втратила стільки крові, що тепер її організмові було нічим зігріти кінцівки. Шкіра на її обличчі була блідою як віск, майже прозорою. Білки її очей були знекровленими.
– Я змінив їй прокладку дві години тому, – сказав син, – але рак… з неї постійно тече.
Він почервонів від того, що йому довелось розповісти незнайомцеві про два табу: рак і вагінальну кровотечу.
– Мені потрібно її обстежити. Ми можемо десь її покласти?
Поблизу вітальні була маленька кімната – місіс Стеффорд не могла підійматись сходами. Син і донька допомогли їй встати з крісла і, взявши її за руки, як дитину, що вчиться ходити, наполовину завели, наполовину занесли її в кімнату.
– Усе нормально, мамо, усе нормально, – примовляла її донька, ніби заспокоюючи налякану дитину, перед тим як легко підняти її і покласти в ліжко.
Місіс Стеффорд лягла рівно, і я розв’язав її халат. Вона не мала гадки про те, хто я, але спогади про лікарів, а також моя краватка і білий комірець знаходили відгук в її пам’яті, тому вона сприйняла як належне те, що її роздягають таким чином. Її кров’яний тиск був настільки низьким, що його було важко виявити.
– Болить? – запитав я, намагаючись використовувати якомога простіші слова.
Вона скривилась і провела рукою по розтяжках на животі. Неймовірною здавалась думка про те, що її син і донька колись були в цій утробі; що ця утроба, яка їх виносила, зараз наближала її смерть. Я зняв штани її піжами і побачив, як кров блискучими багряними згустками стікає в прокладку.
Серед набору пробірок у валізі я знайшов морфін і ввів його у шкіру живота. Я зробив укол за кілька дюймів від пухлини, що поїдала її живіт, робила її органи жорсткими і вбивала жінку настільки невблаганно, наче та перерізала собі вени. Поки я стояв поряд і дивився на неї, вона заплющила очі й заснула. На стіні в неї над головою було роздруковане зображення Ісуса із закривавленим серцем і голівудською бородою. Уздовж плінтусів лежали стоси відеокасет. Також там була розкрита сумка, схожа на ті, які вагітні складають перед пологами; у ній був тальк, сигарети і нічні сорочки.
– Ми тримаємо її на той випадок, якщо доведеться везти її в лікарню, – пояснив син.
– Може, перейдімо в іншу кімнату і там поговорімо?
Вони кивнули, і ми всі разом повернулись у вітальню, залишивши місіс Стеффорд у спальні.
– Я знаю, що ми з вами раніше не зустрічались і я щойно познайомився з вашою матір’ю, але в її картці написано, що в неї рак, і нам відомо, що він спричиняє кровотечу.
