– Так, – кивнула донька, – лікарі сказали, що їй залишилось жити лічені тижні, але це було кілька місяців тому.
– Вона втрачає багато крові, і ми можемо зробити одне з двох. Ми можемо відвезти її в лікарню, де їй зроблять переливання крові, або залишити її тут і подивитись, що буде далі…
Син і донька перезирнулись, відтак син відвів очі й подивився у вікно.
– Далі кровотеча може припинитись. Тоді її стан покращиться і все буде так, як раніше. Або ж кров продовжуватиме текти, і тоді вона помре.
– Скільки часу в неї залишилось? – запитала донька.
– Хотів би я знати, але… – якусь мить я вагався, а потім подивився їй в очі, – можливо, вона помре цієї ночі.
– Залиште її тут, – рішуче сказала донька.
– Гаразд, – сказав я і за мить додав: – Я повернусь через три-чотири години, щоб перевірити її стан.
Перш ніж піти, я зробив запис у папці дільничної медсестри, яку тримали біля ліжка, і допоміг її доньці змінити прокладку. Одягаючи їй білизну, я побачив, що і ця вже стала червоною від крові.
Я зміг повернутись лише о третій ночі. Мене зустріла онука, яка так поспішала до дверей, що перечепилась і впала, вдарившись головою об скло.
– Священик прийшов, – сказала вона, стоячи в дверях і важко дихаючи.
Вона була на останніх місяцях вагітності.
Якийсь час я стояв на порозі з валізою в руках і думав про те, чи в мене достатньо серйозний і поважний вираз обличчя для зустрічі зі священиком біля смертного ложа. Я почувався винним через те, що моє попередження – «можливо, вона помре цієї ночі» – змусило його приїхати в таку погоду. У кімнаті було десять людей разом зі священиком: це був високий чоловік міцної статури, близько п’ятдесяти років – у дитинстві його краще годували, ніж його парафіян. Він кивком голови привітався зі мною, стоячи в ногах ліжка. З порога я побачив, що місіс Стеффорд вже причастилась і пройшла соборування, а зараз лежала, підперта подушками.
Я чекав у вітальні біля дверей. На дивані я помітив відкриту папку з моїми записами; уся сім’я уважно вивчала її, ніби зображення в кавовій гущі. Молитви читали ще 10–15 хвилин. Після цього почувся галас, і діти місіс Стеффорд, онука і кілька онуків почали по одному виходити з кімнати.
– Вітаю, отче! – сказав я священику, коли він проходив повз мене до виходу.
– Вітаю, лікарю! – сказав він, постукав мене по плечі і мимохідь по-діловому усміхнувся. – Ви робите хорошу справу.
Перш ніж я встиг відповісти: «Ви теж», він пішов.
Я зайшов у кімнату. Місіс Стеффорд відкрила очі; я взяв її за руку і подумав про те, чи пам’ятає вона мене.
– Ми з вами раніше вже зустрічались, – сказав я, – я лікар.
Вона щось пробурмотіла, показуючи, що розуміє мене, заплющила очі й поклала голову на подушку. Цього разу її пульс був частішим, а кров’яний тиск мені взагалі не вдалось виявити. Її руки й ноги були настільки ж холодними, як і минулого разу.
– Вона каже, що їй холодно, – повідомила її донька, зайшовши в мене за спиною з вітальні. – Ми ввімкнули електричне одіяло, але…
Я знову розв’язав її халат і почав обережно тиснути на живіт. Вона тихо застогнала, і я дістав ще одну пробірку з морфіном і вколов його в шкіру живота.
– Вам часто доводилось змінювати їй прокладки? – запитав я у доньки, дивлячись через плече.
– Так, двічі після вашого приїзду. Але, можливо, кровотеча сповільнюється.
Я відтягнув резинку на її штанях і подивився на згустки крові, що виходили з неї, наче п’явки.
– Я повернусь зранку перед закінченням зміни, – сказав я. – Спробуйте трохи поспати.
Коли я знову приїхав у будинок Стеффордів, була майже восьма. Сміття вже вивозили, дощ потроху слабшав. Двері відчинили не відразу.
– Вона все ще дихає, – відразу ж повідомила мені її донька і відійшла вбік, щоб впустити мене.
– Але ледь-ледь, – додала онука. Вона сиділа, спершись об стінку крісла, і погладжувала напружену, набряклу шкіру на животі. – Відколи ви пішли, вона нічого не казала.
Її син спав на дивані, похропуючи. Його капці були охайно складені біля попільнички у формі пекінеса. Телевізор все ще був увімкненим, але без звуку. Я втретє за день прочинив двері в кімнату. Її обличчя здавалось ще більш безбарвним, незважаючи на те що крізь вікно кімната наповнювалась денним світлом.
– Кровотеча зупинилась? – запитав я. – Тобто чи багато прокладок вам довелось змінити?
– Одну відтоді, як ви пішли, – відповіла її внучка. – Більше не було потреби. Це хороший знак?
– Іноді, – відповів я.
Її пульс був ще слабшим – мені ледве вдалось його знайти. Її дихання було глибоким і уривчастим, із зітханнями. Її очі були привідкриті, а в кутиках рота слина утворила сірі кірки. Зморшки здавались менш глибокими, а обличчя пожовкло і з воскового стало кольору старого пергаменту. Коли я тримав її руку в зап’ясті, намагаючись знайти пульс, вона протяжно й хрипко видихнула, а потім змовкла. На якусь мить я завмер, щоб проявити повагу, а потім подивився на годинник на руці і засік час. Минула одна хвилина, потім друга.
– Це кінець, так? – запитала донька.
– Так, – відповів я, – вона померла.
Після цих слів вона беззвучно заплакала – її плач виявлявся лише в здриганні плечей і в тому, як вона хиталась у кріслі. Її донька обняла її за плечі й пригорнула до себе.
16. Плацента: з’їсти, спалити, закопати під деревом
Стає зрозумілою сила звичаю, і тому Піндар, на мою думку, слушно називав його «королем над усім».
Книга Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят, автор Френсіс Гевін . Русская версия онлайн книги представлена в открытом доступе для чтения на мобильном телефоне или пк. Бесплатная библиотека Read-book-online.com - полные версии популярных, классических или новых книг в разных категориях онлайн бесплатно можете читать прямо здесь.
