Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - страница 100

— Місце?..

— Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?

— Кажуть, що є… Посеред Західного Океану.

— А ближче?

— Нащо тобі?

— А де моє дзеркало?

— Не віддам.

— Моє дзеркало і є таким місцем?

Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:

— Ти — Витискувач!

Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.

— Аби вам було над чим подумати, — сказав, виходячи з в’язниці, учень авви Макарія, — я розповім вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Глобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з’явився катоблеп… Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху… Мабуть, цей катоблеп — справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу… Навіть опудала збадала міль… Щури, отже, вже втекли з Вузької Явності… Таке-от Діється, Останній Захисниче Карнавалу!

Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.

— Повені не минути, — зустрів його Опанас. — Кінець світу, отче.

19

Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.

Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.

Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора, і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, — міркував отаман, — треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці — між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій — там наймані рейтари Сокольського — воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде, і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».

Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем:

— Заносьте!

Драби занесли.

Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла — висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.

— Ось, — вказав він на скриню. — Це твій посаг, Ніктамено Юріївно… Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня.

— Я вже обрала, — сказала дівчина.

Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.

— Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду вам рабою до скону днів… — прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.

— Так не робиться, — сказав Лушпак.

— Не за нашим поконом, — підтвердили молодші козаки.

«Бунт, — подумав отаман. — Дочекався». Наказав:

— Відчиніть скриню!

Лушпак спробував підважити віко шаблею, але марно — та навіть не поворухнулась. Принесли сокиру і спробували ще раз. Не вийшло.

— Треба рубати, — здався старший осавул.

Приблуда натиснув на напівкруглі виступи бічних клепок. Спрацювала потужна пружина, і накривка підскочила, обсипаючи товариство здохлою міллю і порохами. Козацтво запчихало. Отаман обвів присутніх глузливим поглядом. Він розгорнув трухлявий оксамит, і всі побачили меншу скриню, зроблену зі срібла, прикрашену фініфтю та сканню.

— Московська робота, — визначив Лушпак.

Приблуда похитав головою, витягнув скриньку й поклав на стіл. В Істамбулі він бачив такі шкатулки, привезені з Мавераннахру. Самаркандські майстри славилися хитрими замками, спроможними захистити таємниці гаремів, делікатним поліруванням бірюзи та перламутровими емалями, веселковими у сутінках.

Чверть години втрачено було на пошуки потаємної кнопки. Вона ховалася в короні червоного Симурга, що розгортав крила на вужчому боці шкатулки. Коли підняли вічко, то побачили тьмяний блиск старовинних угорських золотих та португалів. Приблуда зважив у руці кілька монет, продивився написи навколо портретів Карла П’ятого та Стефана Баторія. Сказав, не звертаючись ні до кого:

— Ось воно, золото Амвросія…

— То ясновельможний пан не хоче мати мене за жінку? — спитала Нікта. Вона стала осторонь товариства і не дивилася на скарб.

Отаман глянув на неї. Козаки прикипіли поглядами до важкого обличчя сотника, жовтуватого від сяйва монет.

— Ти тепер така багата, — посміхнувся Приблуда.

— Половину віддаю на військо, бо наказано Відкупителем та апостолами прощати ближнім і не маю вже зла на кривдників моїх.

Козацтво схвально загуло, лише Лушпак промовив:

— Щедра дівка. Видно, що незле погарцювала на козацьких прутнях.

Ніхто не посмів засміятись. Нікта вибігла з хати.

Отаман повільно обернувся до старшого осавула. Козаки подалися до стін, пригадавши Астраханову погибель. Лушпак дивився в очі Приблуді й не торкався шаблі.

— Це не ти часом, Лушпаче, послав Мандавошку до ляхів? Продав нас? — запитав отаман, не підвищуючи голосу.