Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - страница 103

«Якийсь маґістрацький закапелок», — вирішив прочанин, а вголос спитав:

— Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів…

— Квасу тут не роблять. Вода — у шафі.

Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м’якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.

— У тебе тепер багато запитань, — передбачила Сапфіра. — Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени… Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти…

— Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, — перебив її прочанин. — До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника.

Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.

— Ти — найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, — сказала вона. — Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить.

— Сцена покаже.

— Що ти знаєш про Сцену, матнійцю… — пирхнула дівчина.

За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам’яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.

— Якесь свято? — запитав він і наблизився до вікна.

— Свято Імперії.

— Хіба Імперію святкують?

— Якщо дуже за нею скучили, то святкують, — знизала плечима Белітіс. — Ти, Витискуваче, замість дурних запитань краще б помолився перед…

— …Смертю?

— Несповідимий Хореф! — похитала головою розвідниця. — Який же він бевзь, цей ченчик!

— Все ж таки, чим там закінчилося із катоблепом?

Белітіс не встигла відповісти. До кімнати у супроводі озброєних алебардами мартоплясів зайшов сивобородий велетень у синьому жупані з владичним жезлом. На грудях його висів зірчастий орден, він важко дихав. Прибульці наповнили кабінет запахом парфумів. Прочанин заплющив очі: головний біль подужчав від солодкавих пахощів і став майже нестерпним.

— Панове! Верховний Модератор вистави «Мнемозавр»! — викрикнув один з мартоплясів.

Белітіс привітала Модератора вставанням, Анемподест нахилив хвору голову.

— Ніс locus — hic saltus, — скрипливим голосом промовив Модератор. — Важливою для чину Видавлювача є самовидність морокодокору…

— Мокрого докору? — перепитав Анемподест. Його чомусь роздратував цей новий персонаж опадлійської бутафорії.

Старець ошелешено впер очі в зухвальця і вдарив підлогу жезлом.

— Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! — Він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. — Ти — слухаєш ipso facto, що я — Модератор. Так?

— Так, — погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав, і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.

— Сцена, — продовжив той, — є місцем мешкання полохливих і метушливих, і репетливих речей. Обережно. Inosabile! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki. Приходиш ліпити й краяти, лучити й роздрібнювати. Насипати у чаші конопляне сім’я солемного мелосу. Й одкош матимеш від мигоголимого окомана. Ти ж, направду, є запитальністю і морокодокором і бецелою. Так?

— Так, — кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні ще більше про «бецелу».

— Тоді рушаймо! — наказав старець.

Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу — і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…

Нижні двері розчинилися, і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі, і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.

Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:

— Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені.

— Чим?

— В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть.

Модератор вдарив жезлом у ґонґ.

До нього підскочило двійко мартоплясів.

— Це — Розумні Арлекіни, — пояснила Белітіс. — Вони виводять акторів на Сцену.

— Чи все приготовлено? — спитав Модератор.

— Ще не подув гірській вітер, — пропищав один з Розумних Арлекінів.

— Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця! — вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.

Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.

— Мене кличуть Машканом, — відрекомендувався лівий Арлекін.

— А мене — Маццаканом, — сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. — Ми з братом є Божими Веселунами.