Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - страница 35

Білявка дійшла до насипу. Вона не відривала очей від страшної войовниці, чекаючи, що та принесе її в жертву просто на цьому тоці.

— Ти розумієш, про що я говорю? — спитала у хорватки Арата.

— Так, преподобна жрице, — кивнула та. — Не все, але розумію.

Білявку трусив дрож. Вона була геть мокрою, без череса, штанів і взуття. З розбитого носа на її підборіддя стікала кривава цівка. Розпатлане волосся збилося в ковтуни. Крізь розідрану сорочку Арата бачила її тіло — брудне, все у синцях і подряпинах.

— Я тебе не вб’ю, не бійся. Розумієш?

— Я чула: ти принесеш мене в жертву.

— Ти чула брехню.

— Ти збрехала?

— Тепер ти належатимеш богині і робитимеш те, що я тобі накажу. — Одним ударом меча Арата розрубала мотуззя, яким хуторяни зв’язали білявці руки; рана відізвалась на цей рух болем, з неї знову вихлюпнулась кров. — Якщо не робитимеш, я тебе битиму. Буде боляче. Підемо на південь.

— Вони здогонять, — крізь стогін прошепотіла бранка. Кров зі страшним болем відновила свій біг у її зап’ястках і пальцях. Руки затерпли так, що вона ледь змогла розправити брижі на задертій сорочці.

— Тепер жаб’ячі діти слабкі, налякані і не мають вождя, — пояснила Арата, уважно оглядаючи капище і тин обабіч брами. — Допоки тутешній староста не пришле своїх воїв, нас залишать у спокої. А ми втечемо.

— Болотами?

— Іншої дороги немає.

— Для чого… Навіщо ти мене в них забрала?

— Ти допоможеш мені.

— Це ж ти врятувала мене, коли…

— Я.

— Ти поранена. — Голос білявки потвердшав. — Я вмію зупиняти кровотечу.

— Потім. Зараз жаб’ячі діти націлили стріли, — не підводячись на ноги, Арата, наче павук, перебігла від насипу до брами. — Якщо будемо гальмувати, мста жаб’ячих дітей переможе їхній страх.

— Я швидко бігаю, — запевнила хорватка.

«В лісі ти бігла, як корова, — подумки посміхнулась войовниця. — Але маєш довгі сильні ноги. Може, й витримаєш…»

— Як тебе називають? — запитала вона уголос.

— Я Жаринка з роду Куни. — Білявка, за прикладом Арати, навприсядки рушила до брами. — А твоє?

— При народженні мене нарекли Хамдуною, на честь доньки праведного володаря, — сказала дружина Богомола, підважуючи замковий брус. — Можеш називати мене цим ім’ям… Заринко.

Брус впав, стулки воріт розійшлись. За брамою на них чекали неозора болотна ніч й ображена Володарка ропух.

3.8

— Зачекай, відуне! — почув Пекич крик Тітіри.

Він усе ще стояв на тій дорозі, що вела від Березового горба до річного перелазу й далі, до капища. Причинна бігла, а її брудне вретище віялось, наче жмут зміїних хвостів.

— Срібне волосся! — мовила Тітіра віддихавшись.

— Про що мовиш? — Холод сів на плечі Волха, який жодній людині не розповідав про останні слова Пекового пророцтва.

— В неї тепер срібне волосся, — майже пошепки повідомила причинна. — Ти ж відаєш про срібне волосся.

— Від нього небезпека, — кивнув двічі народжений, до болю в пальцях стискаючи посох із золотим яструбом на верхівці. — Так в кого срібне волосся?

— У діви, яку… яку вполював Той.

— Хто вона? Я її знаю? — Холод сповз з плечей Волха аж до попереку.

— Знаєш, знаєш, — затрусила брудними космами причинна. — Бачив, бачив…

— Хто вона?

— Куничка, турова сестричка.

— Повідай її ім’я.

— Не пам’ятаю. — Личко Тітіри раптом зморщилось, нагадавши Волхові запечене в глині яблуко. — Не пам’ятаю.

— Де вона?

— Не пам’ятаю.

— Її проводили через залізо?

— Ні, ні, не проводили, не проводили, не водили і не приводили, вину заховали, на смерть послали, — заторохтіла причинна. — Нею відкриють ворота, нею розчистять дорогу, нею спрямують, нею вторують…

— Звідки дорога? Від якої брами?

— …через небесні ворота стежина йде. Той стежиною йде, прийде. А вона ж, куничка-калитка, діва-обида, воротарка, воротарочка, оборотна служенька, його зустрічатиме, на царство вінчатиме, за руки братиме, у поля вестиме, на стіл саджатиме…

— Чия вона дочка? Котрого з куничів?

— …служенька, служенька, комашине круженько, — торохтіла далі Тітіра, дивлячись у землю, пританцьовуючи, розгрібаючи босими ногами дорожній пил. — На тій горі, у тому дворі, де ти був-гуляв, Блудня замовляв, вже не Пек живе, вже не Пек княжить, скарби свої стражить. Там ворітний стовп, там…

Причинна раптом замовкла і подивилась на Пекича, наче на страшне чудо. Ні-ні, зрозумів Волх, вона дивиться крізь нього. Дивиться, в бік річкових верб і далі. Він навіть озирнувся про всяк випадок: чи не повстає за спиною якась потвора.

— Той! — зміїно засичала Тітіра.

— Де? — Волх підніс до безтямних очей причинної відшліфований майже до сферичної форми кришталь. — Де та брама? Де? Кажи, ну!

— На горі-гірці відкриється дірця. — Очі Тітіри прикипіли до каменя.

Волх повів каменем вліво-вправо. Очі причинної, наче прив’язані до нього, також зрушились спочатку вліво, а потім вправо. Рот її розкрився, слина капала на вужика, що звивався біля ніг Тітіри. Ще один гаспид виповз з трави біля Волхового посоха.

— Де та гора, кажи! — запитав жрець, вливаючи у свій голос залізо владності й мідь вимоги.

— У Корвона-гуримича, у Чорного Громича.

— На Громовому хребті? — Він підніс камінь аж до кінчика її носа, так, що зіниці причинної скосились до самого перенісся.

— Між двома зміями, між двома стовпами… — Тітіра мовила все тихше, очі її безтямно дивились у напівпрозорі, оповиті молочно-білим серпанком, кришталеві надра. По «двох стовпах» її мурмотіння перейшло в невиразний сухий шелест.