Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - страница 45

Брама була відкритою, в ній стояли люди. Попереду Макарій побачив високого верховинця у конічній шапці з баранячого смуху. Під чорним кожухом високий носив сердак, оторочений чорною та червоною нитками. Срібна гривна на грудях відзначала маєстат високого. Його темне, ніби вирізане з твердої деревини, лице помережали численні дрібні зморшки, а з-під шапки вилось довге сиве волосся. Ліва ніздря та праве вухо верховинця, за звичаєм знатних горян, були пробиті тонкими золотими кільцями. Спирався він на патерицю, прикрашену посрібленими козячими рогами.

Цього високого верховинця, як знав візантієць, звали Бойвом. Він був спадковим дідичем місцевого племені, батьком Шикорчика й ще двох десятків синів від численних дружин та наложниць. Рід Бойва міцно опосів перевали, збираючи мито та охороняючи шляхи від приблудних торборізів і коромольників. Побачити дідича на Вузьких воротах Макарій не сподівався.

За десять кроків від Бойва візантієць підняв на знак вітання праву руку й ледь схилив голову на знак поваги. Дідич у відповідь лише примружив глибоко запалі очі.

— Нехай бережуть тебе боги, господарю! — мовив Макарій, на крок підійшовши до Бойва.

— Й тобі мир, жерче, — відповів той. — Круки злітаються до мертвячини.

— Про що кажеш? — насторожився візантієць.

— А хіба не відаєш?

— Я ранком був біля Відьминого дубу, бачив там застрелену кимось відьму.

— Ну то й там подивись. — Бойв кивнув на браму.

Макарій пройшов повз верховинців, котрі скоса поглядали на мага, зайшов за ріг укріплення. Там, один біля одного, лежало шість мертвих воїв. Пробиті груди, роздерті горла, прохромлені голови. Усюди сліди крові та рештки розкиданого сторожового багаття. Серед вбитих візантієць упізнав одного із одружених синів Бойва. Минулої весни Макарій вправляв йому звихнуту ногу. Всі вої були з верховинців. Як зрозумів візантієць, нападники або не зазнали втрат, або ж забрали своїх вбитих.

— Хто їх? — запитав він у старшого горянина, що вартував біля трупів.

Той лише знизав плечима.

Макарій повернувся до Бойва, що якраз вислуховував доповідь кремезного горянина. Візантієць почув, що виявили сліди, що вели на східний бік перевалу.

— Я, господарю, також бачив сліди від чобіт, що йшли від Білих каменів до Відьминого дубу й повертали назад, — додав Макарій до слів кремезного.

— Це ж поряд зі старим городищем, — озвався Бойв. — Ти чув щось вночі?

— Ні, не чув, але пропали дві з моїх наложниць.

— Де пропали?

— Вийшли учора до лісу стріляти білок і не повернулись. Не знаю, де вони. Сліди притрусив сніг.

— Підеш за жерцем до старого городища, — наказав дідич кремезному слідопитові. — Подивись, що там робиться й де ті жінки. Слід нікуди не дівся, треба лише вміти його підняти.

— Авжеж, — згідно кивнув горянин. — Піднімемо… Це якісь зайди, господарю. З наших ніхто узимку чобіт не носить.

4.5

Чоловік, якого уранці привели до Чоломира, навіть як на чужинця виглядав дивно. На його куртку, зшиту з м’якої скобленої шкіри, нашили дрібні фібули з фарбованої у жовте й червоне кістки. З тої самої шкіри зроблені були його штани і ковпак, формою подібний до клобуків християнських ченців. Під шкірою провідника мав сплетений з вовни теплий одяг, а на ногах — немилосердно розтоптані чоботи зі свинячої шкіри з відвернутими халявками. Лице в чоловіка було видовженим, блідим, синьооким, тонкі губи не закривали жовтих передніх зубів. Князеві провідник здався подібним на великого безвухого зайця.

Волостелинові Білого племені стало смішно.

— Ти з котрих будеш, чоловіче? — запитав він людину-зайця.

— З гравелів, пресвітлий княже, — мовив той, кумедно шморгнувши носом. — Називають мене Веремком.

— З гравелів? — перепитав Чоломир, й глибока зморшка пролягла його чолом.

Невелике й не войовниче плем’я гравелів, яких ще називали «убіжниками», жило в Карпатах від часів незапам’ятних. Їхні полонини, зусібіч оточені стрімкими горами, просторились у п'яти денних переходах південніше Бескидів. Мова гравелів не була подібною ані до слов’янських говірок, ані до говірок степовиків. Верховинці казали, що гравелі мешкали в горах задовго до карпів і керували ними старі жінки, що століттями зберігали у печерах священний вогонь. Подейкували, що гравелі знали зміїні та вужачі говірки, що вужі  були в їхніх хижах за домовиків, що коли вуж вмирав, то хижу спалювали разом з хатнім причандаллям. З гравелями, людьми іншомовними і незрозумілими, хорвати намагалися справ не мати. Та й ті не виявляли гостинності та потягу до спілкування. Вони час від часу сходили з високогірних плато, купували у підкарпатських долинах ковальське залізо, сіль, вино та домашнє приладдя. За товари гравелі платили хутром і бринзою, рідше — монетним сріблом. Дівчат їм не продавали — подейкували, що гравелі приносять їх у жертву своїм незрозумілим богам. Раз на рік, на Русалії, їхні жінки паломничали до святині, знаної серед слов’янських родів як Жаб’є. Кожна з прочанок мусила припасти грудьми і лоном до Жаб’ячого каменя, що дарував їм тілесне здоров’я, плодючість та поживне молоко. Цю традицію шанували всі сусіди гравелів й ніколи не намагались напасти на беззахисних жінок.

Усе це промайнуло у княжій голові, коли Веремко назвався гравелем.

— Добре знаєш гори? — поцікавився Чоломир.

— Від дитинства ними ходжу.

— Бачу, що й мову нашу вивчив. Добре балакаєш.

— Знаю багато говірок, пресвітлий княже. Провідникові без цього ніяк.