Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - страница 48

— Зле тому, хто замислив діяння, ширше за його розуміння та вище за його сили, — тихо промовив білобородий жрець. Очі його були темними, непроникними, наче чорне скло, яке мандрівні перекупники привозили зі Сходу.

— Зле… — без вагань погодився Пекич. — Але, отче, що ж маю робити?

— Відречись від Пека, принеси треби отчим богам.

— Так вони не чують.

— Почують, — запевнив Драган.

— Як звелиш, отче.

— Скажи Пекові потрійне слово відречення й накажи всім могитичам зробити те саме. Роду-Вашрі, Індрі і Курукані принеси на требовища по дванадцять кіз білих з чорною відмітиною між рогами, по сімдесят куп збіжжя й по сімдесят мір меду. І проси в отчих богів пробачення великим прошенням й при постах суворих.

— Як звелиш, отче.

— Моли їх про повернення тобі волі у світах вищих і нижчих, про збільшення Сили твоєї.

— Слізно молитиму і поститиму твердо, благий отче.

— Не забувай про срібне волосся.

— Що воно таке?

— Бійся чорних воїв і підступності Корвона, бо могутній він і хитрий…

Можливо, він мав ще щось сказати, але у Серединному світі до Волхова тіла хтось доторкнувся і пророче видіння згасло.

Пекича рідко будили посеред ночі. Люди Білого племені казали, що спілкуватись з жерцями в той час, коли Хорсове Око відпочиває за обрієм, не годиться. Бо таке спілкування нагадує змову проти богів, а ті — як відомо — коромольникам не вибачають.

Тому, коли служка-могитич несміливим доторком перервав його сон, серце Волха стисло недобре передчуття.

— Яку біду приніс? — запитав він служку, накидаючи на плечі кожуха. Каганець в руці могитича освітлював лише його обличчя — широке, стривожене, з кумедно відстовбурченими вухами. А ще світло відбивалось від переляканих очей наложниць, що виглядали з-під ведмежих шкур.

— Там княжий гридень Цапик. — Служка вказав на сінник.

— Який ще Цапик, їжачі боги?

— Каже, що має до тебе невідкладну справу.

— Аж таку невідкладну, що не міг до ранку почекати? — Волхові ноги нарешті втрапили у ногавиці, а відтак й у викладені білячим хутром постоли. — Де він?

— Стоїть знадвору, перед ґанком.

— Знадвору він стоїть, Пек йому в… — промурмотів жрець, відсторонив могитича, пройшов сінником і ступив на заледенілий ґанок. Холод зимової ночі змією заповз йому під кожух.

На майданчику поміж ґанком та частоколом, що обмежував капище, стояв молодий озброєний воїн. Вишивка на комірі свідчила, що він з куничів-ратаїв.

— За якою до мене потребою? — грізно насупився Волх.

— Я Цапик, син Вільга, княжичів джура.

— Й що з того?

— Прислали тривогу з гір.

— Чому до мене прийшов, не до воєвод?

— Спірку з Доброславою забрали на Громовий хребет.

— Як про теє відаєш? — зачувши назву проклятого місця, Пекич одразу зігрівся: аж плечі спітніли.

— З гір прийшов чужинець-відун. Він тепер мій родич, чоловік Спірослави.

— Високо породичався, смерде, — криво всміхнувся Пекич. Він знав, про котрого з відунів каже син Вільга. За чутками зайда-грек, якому горяни подарували старе городище, був вправним костоправом. Проте до істинного відуна йому було, як Цапикові до князя.

— Й де ж той твій родич?

— Він з вістовими на засіці.

— На котрій?

— В Темній діброві.

— Так я ще раз питаю: чому ти до мене прибіг, Цапиче?

— Томирада князь у поруб кинув. Горан лежить при смерті. Я один чаклунів не здолаю.

— Це без сумніву… — Волх почав розуміти нічну появу Вільгового сина. — А мені що за діло до тих випханок?

— Томирад казав, що ти був проти ордалій.

— Тобі казав?

— Так.

— Й хто ще про се чув?

— Розмова була між двома.

Пекич зміряв Цапика уважним поглядом, махнув йому рукою:

— Заходь сюди.

Відтак увійшов до сінника й крикнув наложницям:

— Всі до горішнього терему! Хутчіш!

За хвилину жінки пробігли повз нього до виходу, а Волх з молодим куничем зайшли до світлиці. Там уже запалили олійні світильники, темрява відступила до запіччя й найдальших кутів. Жрець сів на ведмежий ліжник, джурі вказав на підстінну лаву, запитав:

— Не страшно йти на Громовий?

— Ні.

— А як нашлють на тебе прокляття?

— Батько мені казав, що воїнові личить чари і ворожбу долати зброєю.

— Мудро казав, — кивнув жрець. — Любиш сестру?

— Люблю. — Син Вільга здивовано подивився на двічі народженого: мовляв, як можна не любити такої сестри, як Спірка.

— Й кого б іще взяв до такої виправи?

— Всі Томирадові джури готові йти: Веслич, Тревен, Огнавець, Краслав.

— Хтось із вас ходив до тих місць?

— До Шепких воріт усі ходили, а далі — ні.

— Від Шепких до Громового далеченько, — зауважив Волх. Цапик нічого на це не відповів. Він не торопав, куди хилить Пеків служитель.

— Не лише вас з Томирадом образили ті чаклуни, — пояснив Волх. — Князь посилає проти них загін. Вибраних воїв, найкращих. А щоби воям не поробили злого, сам із ним піду…

— Ми теж підемо! — схопився Цапик.

— Не перебивай старших, гридниче! — гримнув на нього Жрець. — Ворог нині у нас небуденний, а про лігво його нічого не знаємо. Ані підходів до Громового, ані засік тамтешніх, ані озброєнь. У тому бачу основу нашої слабкості. Князь знайшов провідника, але віри йому нема.

Цапик хотів запитати: «Чому?», але вирішив промовчати. Не дай Хорсе, Пекич знову озлиться. Боги відають тих жерців, що вони можуть від злості. Абись не зурочив.